АПОЛОГЕТИКА ТА УПЕРЕДЖЕННЯ

Олександр Свірський
студент 6-го курсу магістратури філософського факультету кафедри Історії філософії КНУ імені Тараса Шевченка
Авторка намагається проаналізувати феномен «діалогу» – фундаментальний в межах герменевтичної традиції. Для цього вона збирається подолати «упереджене тлумачення» та «викривлене сприйняття» прихильників тези, що діалогічність філософської герменевтики має, насправді, монологічний характер. Водночас авторка перебуває в тенетах власного тлумачення філософської герменевтики.



ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Почнімо з акценту на тому, що тексти були опрацьовані «крізь призму філософської герменевтики, намагаючись налагодити продуктивний діалог між філософськими текстами та власним тлумаченням…». Постає питання: чи усвідомлює авторка власні упередження? Апологетика «діалогу» від «викривленого сприйняття» та «упередженого тлумачення» може викликати в читачів підозру, що наразі упереджена сама авторка. Тоді не зрозуміло, чому критика герменевтичного діалогу постає як «викривлене сприйняття». Хоч авторка намагається продемонструвати аргументи «за» та «проти», демонструючи властиве зацікавленій людині завзяття, на мене справив неабияке враження факт, що вона розпочала статтю апологетикою. Це сильно вплине на читачів й, можливо, зробить їх так само упередженими стосовно критики.

Можна припустити, що авторка намагалася продемонструвати доречність досягнень філософської герменевтики в межах сучасного філософського дискурсу. Тоді апологетика на початку не викликає подиву. Ба більше, вона була б неможливою, якби не упереджене ставлення критиків до надбань філософської герменевтики. За такої умови логічно, що у першій частині статті було висвітлено проблемне поле та позицію Ґадамера. Так читачі ознайомлюються з контекстом традиції філософської герменевтики.

У другій частині статті авторка висвітлює позиції двох різних таборів критики, аби читачі змогли вирішити, чи має подібна критика право на існування. Варто зазначити, що позиція авторки висвітлена значно краще за позицію критиків. Мабуть, це пов'язано з тим, що авторка мала нагоду бути більш переконливою, а ось її опоненти – ні. Однак, це не означає, що аргументи критиків хибні або слабкі. Навпаки, свідчить про прагнення авторки при кожній гарній нагоді показати їх недієздатність. На жаль, у табору критиків немає такої змоги.

На мою думку, дослідження стало б кращим, якби аргументи опонентів були представлені такими ж доцільними та ґрунтовними, як і аргументи авторки. До того ж, у другій частині статті йдеться не стільки про інтерпретацію дослідницею запропонованої критики, скільки, знову ж таки, про її упереджене ставлення до цієї критики. Це може призвести до ситуації, коли читачі автоматично погоджуються з авторитетною позицією авторки лише тому, що їй вдалося більш майстерно навести аргументи на захист власної позиції. Можливо, варто було б детальніше акцентувати увагу на тому, чому критики взагалі дорікають Ґадамеру за його фанатичне ставлення до спадку платонівської філософії. Гадаю, що це було б непоганим доповненням до спроби порозумітися з Іншим (власне, саме це й передбачає філософський проект Ґадамера).

Крім того, текст, обраний для дослідження як першоджерело, викликає у мене деякі сумніви. Переклад «Істини і методу» видавництва «Юніверс» має безліч недоліків. Основні мінуси — це некоректний переклад деяких понять та неузгодженість термінів двох томів однієї праці. Маю припущення, що авторка використовувала або переклад російською мовою, або текст мовою оригіналу. Про це свідчить використання понять «спільний горизонт» та «герменевтичне коло» замість термінів «суспільний обрій» та «герменевтичний круговий цикл», які пропонує переклад видавництва «Юніверс» 2000-го року.



ПЕРСПЕКТИВИ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Авторці вдалося інтерпретувати свою позицію, захистивши філософську герменевтику від зазіхань недосконалої, насправді, критики. Стаття дозволяє знавцям філософської герменевтики одразу помітити сумнівність звинувачень у «монологічності діалогу» (нехай критику й не було представлено більш ґрунтовно).

На мою думку, дослідження матиме надзвичайний успіх за двох умов. Першої – авторка віднайде в собі сили представити позиції критиків більш аргументовано. Другої – продемонструє навички застосування «діалогу», який не опосередковано, а безпосередньо присутній в інтелектуальному дискурсі. Наприклад, наведе цитати із стенографії (яку буде необхідно розробити як додаткове джерело-роз'яснення для читачів) двох позицій: одна з яких буде захищати деякі тези та аргументувати їх, а інша – заперечувати та пропонувати власні тези як контраргумент. Подібна практика може значно вплинути не лише на сприйняття філософської течії, яку інтерпретує авторка, а й на сприйняття «діалогу» в цілому. Наявність «живого діалогу» у дослідженні могла б гарантувати неупередженість автора.



ПІДСУМОК

Авторка розглядала критику «діалогу» через призму філософської герменевтики, що робить дослідження об'єктивним лише в межах зазначеної течії. Можливо, авторці все ж варто спробувати досягти «порозуміння» з табором критики. Таке порозуміння можливе лише за допомогою «відкритості Іншому», яку авторка описала, але не використала у власному дослідженні. Цікаво, що методологія філософської герменевтики передбачає усвідомлене перебування в традиції. Тож будь-яка "репрезентація" феномену в межах філософської герменевтики — це, насправді, інтерпретація. У дослідницькій сфері нечасто трапляється саме інтерпретація, тож ситуація авторки унікальна.

На мій погляд, авторка змогла не лише донести інтерпретацію певних аспектів філософської герменевтики академічному колу, а й віднайти таку мову, яка може зацікавити тих людей, які ніколи не чули про філософську герменевтику. Подібний стиль письма уможливлює доступність тексту усім, хто звик мислити.

Оскільки рецензенту теж іноді «бракує мови» для вираження думки, йому залишається лише «вірити в розум» автора, сподіваючись, що він продовжить свою справу; залишається тільки отримувати задоволення від тексту, яке, як відомо, нічого не заперечує.