ЧОЛОВІЧА ІДЕНТИЧНІСТЬ В КНИЗІ РОША «ПЕРША СТАТЬ»

Валерія Максимець
політологиня, редакторка Локусу
Французький письменник ставить амбіцію нарешті дослідити питання чоловічої ідентичності автономно, «не в дзеркалі жіноцтва». Попри амбітність, йому вистачило обережності звузити коло своєї теми та не намагатися відповісти на всі питання чоловіцтва одразу. Саме тому його книжка «Перша стать» – це кейс-стаді, обмежене Францією кінця XVII – початку XX століть. Він зібрав ціле суцвіття цікавих епізодів, пов'язаних із чоловічою ідентичністю – автор згадує і про любов рекрутера до ветерана, і про стриманих буржуа, і про селянина-пиятика, і про прихований зміст кокетування. Подача різноманітних історій з життя чоловіків – про спорт, алкоголь, війну, державну службу, трудову міграцію, – в одній лише книзі дозволяє глянути на картинку з різних сторін і читати на одному подиху.



ТЕЗИ АНДРЕ РОША ДЛЯ ДИСКУСІЇ ДОВКОЛА ЧОЛОВІЧОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Ідеал, до якого завжди прагнуть чоловіки – це мужність. Як тільки образ мужнього чоловіка переживає кризи і змінюється, чоловіки теж зупиняються, спантеличені, шукаючи нових точок опори, нових правил і цінностей. Найчастіше ці кризи мужності співпадають зі змінами самої Франції.

У французькій історії XVII - XX століть Рош виділяє чотири основні ідеали мужності:
  • «Король-отець»;
  • Революціонер-розбишака;
  • Вояка;
  • Трудоголік.
Спробуємо коротко оглянути кожен.

«Король-отець» і революціонер-розбишака
У часи дореволюційної Франції пошаною користувалися витончені аристократи, багаті спадкоємці або «блакитна кров». Мужній і поважний чоловік мусив асоціюватися з образом аристократа, інакше його вважали плебеєм. Це змінилося в часи Великої французької революції. Цінність королівської могутності змінюється на «революційну дотепність», розбишацтво. Манірність і галантність замінили прямота та пошлість. Французи почали висміювати образ "розманіженого аристократа", протиставляючи йому жвавого, сильного чоловіка з активною громадянською позицією.
"Новий образ мужності, який створила Велика революція".
Автор картини: Луї-Леопольд Буальї.
Назва "Тріумф Марата. Санкюлот", 1794
// olddance
Андре впевнений, що Велика революція мала сильний сексуальний підтекст: наприклад, карикатури короля постійно вказували на його імпотенцію і сексуальну недолугість, тоді як революціонерів зображали «справжніми самцями». Державою керуватиме той, чию сексуальну силу визнають.

«Абсолютна монархія не бачить у своїх підданих справжніх мужів – лише слуг, челядь», – пояснює Рош.

Отже, придворні висміюються як слабкі, безсилі слуги. Тепер сексуальну силу та політичну могутність асоціюють не з «королем-отцем», а непокірним революціонером. Почуття, пов'язані із деспотизмом – сум, страх – варто замінити на радість, втіху та народні веселощі.

Наступне запитання – чи змінилося щось у образі жінки під час Революції?

«Кокетство "неспроможного чоловіка, що виражає всі свої чесноти в ціні власної зачіски" переносить придворних у коло жінок.» (Тут і надалі: Рош, 2018)

Рош упевнений: переконання, що слабкий чоловік уподібнюється жінці, пішло саме з часів Революції. З таким висновком, звичайно, можна посперечатися, проте суть у тому, що революція дійсно принесла нові обмеження для жіноцтва. Він нагадує, що за монархії «господинь салонів» особливо поважали, а у Версалі жінки мали важливі управлінські ролі. Революція ж принесла знецінення жінок-аристократок і переконання, що політика – не для жіноцтва. Ті самі салони дискредитували через буцімто тіньові домовленості і ексклюзивність. Крім того, революціонери відкидали галантність і пишалися більш "пошлою" поведінкою, що теж не сприяло піднесенню образу жінки. Не дивно, що революційні комітети розпустили "клуби революційних громадянок". Рош також наголошує, що Декларація прав людини і громадянина 1789 року виключила жінок із числа політичних громадян.

Наступний аргумент Роша про зупинення Великою революцією поступу гендерної рівності полягає в тому, що найбільш затребуваними рисами тоді стали красномовність й гучномовність. Згідно автора, красномовність та харизма завжди стають на перший план під час повстань, а це – "чоловічі риси". Так, образ жінки дещо втратив свою привабливість головним чином через дві причини: а) Великій революції були "потрібніші" чоловіки та б) "манірного аристократа", якого раніше поважали, починають сприймати негативно та асоціювати з жінками.

Отже, Андре Рош постулює, що перша криза чоловічої ідентичності полягає в зміні ідеалів мужності: якщо раніше ним був благородний аристократ, то тепер ним став непокірний революціонер. Чоловікам довелося змінювати орієнтири і сексуальну поведінку. Така зміна тягне за собою дезорієнтацію, фрустрованість і пошуки нових сфер, де можна знайти компенсацію.

Вояки і трудоголіки – нові ідеали мужності
Змальовуючи картину пореволюційної Франції, що перебувала у стані війни, Рош упритул наближається до аналізу комплексів чоловіків. Що саме змінилося з настанням часів постійних війн?
  1. До часів Наполеона носіння зброї було справою небагатьох, а потім стало рисою, що відрізняє чоловіка від жінки, дитини, немічного.

  2. На початку війни опір призову був символом мужньої непокори вчорашнього революціонера, але потім це перевертається "з ніг на голову" – військова служба стає честю, винагородою.

  3. Факт народження, який був таким важливим за монархії, більше нічого не гарантує – важать лише звитяжні подвиги чоловіка.

  4. Життя стає епопеєю, в якому водночас високо цінуються звичайні радощі та жертви заради великих справ. Так повага до чоловіка і водночас вимоги до них сягають нових висот.
Вкотре зіштовхуємося із докорінною зміною символів. Наприклад, раніше король був ідеалом, а військова служба – чимось далеким, а потім усе стає навпаки. Цей момент важливий, адже Рош нагадує нам, що не існує універсальної істини. Цінності мінливі, а ідеали виникають через вплив зовнішніх умов. Так, за Рошем, формування образу вояка як ідеалу мужності свідчить про компенсацію комплексів чоловіцтва.

По-перше, образ вояка компенсує фрустрацію і невпевненість, яку принесла революція.

По-друге, служба стала «самопожертвою чоловіків, які віддалилися від домашнього вогнища, пішовши на війну». Рош нагадує, що солдат мусив покинути матір, дружину, а часто й дітей. Все життя солдата присвячувалося війську, і це була «горда самопожертва». Жалість до себе компенсувалася прагненням слави, військовою гордістю й доблестю. Утворився й культ «стражденного тіла» – поранені мусили твердо зносити біль, оскільки це було почесно.

По-третє, дивлячись на французьких воїнів, Рош бачить необхідність невпинно доводити: ти – чоловік. Бравада, насильство, миттєві відповіді на провокації забезпечували образ мужнього чоловіка.
Французький солдат ніби задумався, навіщо тримає зброю
// wikipedia
«Відчуття недосконалості приводить чоловіка до війська»

Вам нічого не нагадали ці три аргументи? Читаючи їх, я немовби чую Симону де Бовуар й інших феміністок та соціологинь, які писали про жіночу ідентичність. У жінок теж є самопожертва – це материнство, побут, допомога чоловікові. Ця самопожертва аналогічно цінується в суспільстві, як і вояцтво – добросердні матері й господині були «хранительками вогнища». Проте в масштабах країни відомішими все одно ставали звитяжні воїни, а не найкращі господині. Втім, схожість залишається – суспільство цінує самопожертву як жінок, так і чоловіків. Культ «стражденного тіла» солдата відсилає нас до пологового болю, замовчування жінками поганого самопочуття під час менструацій тощо. Доброта, скромність, цнотливість забезпечували образ справжньої жінки, як і бравада, впевненість – мужнього чоловіка. Як у чоловіків, так і жінок шанувалася витримка та сила, лише в різних проявах.

Звідси питання: звідки що в жінок, що в чоловіків таке прагнення до зречення і самопожертви? Чому століттями суспільство так сильно поважає жінок, які зрікаються власних бажань на користь сім'ї, чоловіків, які роблять те саме на користь війська, роботи? Чому самопожертви стали виглядати менш привабливо лише в наші часи? Якщо жертовність спричинена комплексом неповноцінності, то чи можна сказати, що в сучасних державах із гендерною рівністю люди навчилися долати цей комплекс?

Пам'ятаючи про ці питання, продовжую читати Роша. Змалювавши образ захисника, він нагадує, що після воєн чоловіки сконцентрувалися на своїй професійній діяльності. Армія стала менш поширеним засобом для отримання суспільного визнання, тому фокус уваги змістився на фах та кар'єру. Отже, після армії новий образ мужнього чоловіка будувався за допомогою професійних чеснот, надійності, зібраності.
Погляд француза в 19 ст. - це погляд спокійного, виваженого, але дещо втомленого і замкненого чоловіка
// expertissim
«Буржуа та професійні діячі протиставляються і "безвольним" аристократам, і "бикуватим" воякам»

Бути "мужнім" відтепер означає також мати власне підприємництво, «вільну професію». Рош акцентує, що постійна потреба накопичувати капітал позбавляє чоловіка змоги радіти. Йому необхідно прораховувати кожен крок, завжди бути ввічливим і напоготові. Змінюється і жінка: вона стає більш помітною в сім'ї працелюбного буржуа. Однак, на чоловіка все одно тиснуть соціум, друзі, колеги тощо, варто йому лише «піддатися волі жінки». Чоловіки мусили повсякчас демонструвати свою незалежність, аби не асоціюватися з "бабою". Ба більше, у XIX ст. шкільна освіта для хлопчиків відзначається особливою строгістю, забороною проявляти свої емоції, а подекуди – й садизмом. Так постає образ суворого й незалежного буржуа. Не всім чоловікам хотілося бути такими, але цей образ гарантував повагу в суспільстві.

У політології є так звана «теорія перехресного тиску»: людина, яка має одразу кілька соціальних ролей, постійно відчуватиме внутрішній конфлікт (Ларсен, 2009). Наприклад, дочка містера Біна вбила людину і просить тата не викривати її. Як громадянин тато має викрити доньку, а як тато – захистити. Цей перехресний тиск відчували й тодішні чоловіки: як індивіди і партнери вони хотіли, наприклад, проявляти емоції до дружини, а як чоловіки мусили лишатися незворушними. Саме з цим конфліктом Рош пов'язує посилення міфу про андрогіна – чоловіки мріяли, аби всі ролі можна було поєднати в одній особі. Екзистенційне нещастя чоловіка, за Рошем, полягає в необхідності любити і водночас бути стриманим.

Отже, ідеал вояка замінюється ідеалом суворого профі. Що ж відбувалося в селах, де професійні можливості були більш обмеженими? У чому селяни знаходили компенсацію військовій службі? Рош називає такі сфери:
1. Алкоголь. Образ селянина-хуторянина, що проводить вечори з сім'єю, змінився на образ селянина в генделю. Саме там чоловік може пограти м'язами, підтвердити свій авторитет серед чоловіків.

«Для демонстрування власної мужності селяни використовують саме кишківник і пеніс»,іронізує Андре Рош

2. Трудова міграція. Заробітчани шануються, бо вони ощадливі та сміливі. Образ «ходака» сформував цілий героїчний епос, у якому герої долають усі складнощі – полишають батьків дім, долають заради роботи величезні відстані за будь-якої погоди, створюють свій капітал з нуля.

3. Флірт. Селяни почали відходити від посередництва батьків в пошуку дружини і зав'язувати стосунки самостійно. Така ініціативність почала асоціюватися з мужністю – тим, чого тогочасним селянам так не вистачало.

Роль селянки теж змінюється: через включення до виробництва починається стирання її ролі як «хранительки вогню і води». Так само зникає і чоловіча алегорія сіяча, бо змінилися правила ведення сільського господарства й почалася урбанізація. Дезорієнтація чоловічої ідентичності селян сягнула свою апогею і вилилася в, найперше, пияцтво. Втім, з часом вибрики і пияцтво втрачають свій сенс – це стає непристойною поведінкою дурнів. У містах такою непристойною стає бравада вояків. Бравада була чеснотою, але тепер видається «дитинною, наївною, награною мужністю». І знову – те, що було чеснотою вчора, стає наївністю завтра.
Картини радісних чоловіків в таверні замінила пропаганда тверезості
// cortland
Схожі зміни відбувалися і з жіноцтвом. «Від жінок вимагали чистоти і цноти, що зробило їх надто наївними, простакуватими, вони надто обожнюють чоловіка», – так Рош натякає, що простакуватість набридла навіть самим чоловікам. Наприкінці книги він аналізує те, як фліртують француженки ХХ століття: більш вишукано, більш впевнено – вочевидь, вони дійсно відходять від «простакуватості». Більш того, жінки почали оголюватися: у театрах, кабаре, на пляжах, на танцях. Це призводить до різкої еротизації жіночого тіла, тоді як чоловіче тіло зазвичай не викликало такого інтересу.

Таким чином, повільно, але впевнено, уявлення про справжнього чоловіка змінювалося: образ революційного балагура змінив образ вояки, вояку змінив буржуа, і так дійшло до сучасних образів. Уявлення про справжню жінку змінювалося від образу впливової аристократки до образу скромної і простої жінки, а останній образ згодом поступово емансипувався до образів сучасності. Я навмисне не зазначаю, чим характеризується сучасний образ жінки, а чим – чоловіка. Це пов'язано з індивідуалізацією: суспільство рухається від загальноприйнятих правил до індивідуального кодексу поведінки. Ще незрозуміло, що вийде в результаті. Цей перехід почався на початку минулого століття і саме на цьому місці Андре Рош обриває свою оповідь. Він зупиняється несподівано, і це майже дратує: хочеться побачити цілісну картину, але Рош цього не робить.



АНДРЕ РОШ ТА ГЕНДЕРНИЙ ДВОБІЙ

Вагомий плюс цієї книжки – в україномовному літературному середовищі це одне з небагатьох помітних доповнень до «Другої статі» Симони де Бовуар. Автор поставив собі за мету різнобічно розглянути фактори, що впливали на чоловічу ідентичність в історико-культурному вимірі й, на мою думку, цієї мети досяг. Звичайно, залишається питання номер один – який з його розвідки можна зробити висновок? Це не книжка на класичну тему "Проблеми гендерної нерівності: що можна зробити?". У ній висновку немає: перераховано лише події та фактори, що впливали на чоловічу поведінку. Автор хоче, щоб ми думали самостійно, хоч і є спокуса роздратуватися: ми не любимо, коли немає підсумку.

Насправді головний недолік "Першої статі" Андре Роша полягає у тому, що тези часто не супроводжуються аргументами. На початку книги мене особливо дратували недостатньо аргументовані тези, потім я змирилася: він запрошує читачів до дискусії. Комусь такий підхід не підійде, а для когось книжка стане ковтком свіжого повітря серед однозначних, але поверхових висновків, які час від часу циркулюють як у наукових журналах, так й у баталіях на фейсбуці. Також можна помітити, що подекуди автору нелегко залишатися нейтральним щодо гендерного питання. Однак, у цьому тексті я не розглядаю, наскільки добре Рош зберіг нейтральну позицію. Мені було важливіше зосередитися на центральному концепті книжки – формуванні чоловічої ідентичності, – а не гендерному двобої.

Рош – це психолог, який замаскувався під антрополога. Історії щодо комплексів та страхів чоловіцтва, зібрані ним, все ж допомагають дійти одного висновку. За Рошем, чоловіки прагнули влади, оскільки боялися суспільного осуду, втрати самоповаги та репутації. Вони не прагнули влади як такої, а намагалися компенсувати власні страхи, які часто були насаджені суспільними нормами. Я ж бачу купу паралелей зі схожими бажаннями жіноцтва, бути поважною леді, найкращою матір'ю тощо, і розумію: комплексують всі. Отже, чи справді бажання чоловіків здобути владу шляхом агресії є першопричиною гендерної нерівності?

Зацікавлені гендерними студіями мали зустрічати дві поширені точки зору. Перша – через домінування чоловіків жінки почали страждати на комплекси неповноцінності й зазнавали утисків. Це положення можна перекрутити, мовляв, жінки справді неповноцінні – мають меншу фізичну силу, наприклад. Друга точка зору – чоловіки прагнули влади, бо відчували себе неповноцінними. Останню тезу часто підтримують радикальні фемініст(к)и. Насправді, останню позицію можуть підтримати й психоаналітики, але по-іншому: так, є версія, що несвідомо чоловіки фрустровані через недостатню функціональність свого тіла (неможливість народжувати) і меншу важливість образу тата порівняно з образом матері, тому й намагаються компенсувати комплекси, здобуваючи владу. Андре Рош не визначає, хто та чиї комплекси неповноцінності розвинув. Обидві статі свого часу достатньо постраждали. Неповноцінною себе може відчувати кожна людина. Дійсно, яка різниця, хто це – чоловік чи жінка?

Ідеали жіноцтва і чоловіцтва постійно змінюються – досить згадати сучасний карикатурний образ "яжематері" та порівняти його з карикатурою на браваду французького вояка. Зараз що жінки, що чоловіки пробують відійти від стереотипних ідеалів та сфокусуватися на індивідуальному виборі. Принаймні в деяких державах. Окрема тема для роздумів – чи це взагалі можливо?

Наостанок, пропоную подумати над деякими питаннями, які змушує поставити собі книга:
  1. Які культурно-історичні чинники вплинули на формування чоловічої ідентичності на українських територіях?
  2. Чи можливе зникнення ідеалів як соціальних феноменів? Чи можемо ми ігнорувати шановані суспільством образи, враховуючи, що соціалізація неуникна?
  3. На перетині яких підходів найзручніше аналізувати гендерну ідентичність та чому? Антропологічних, соціологічних, психоаналітичних, біологічних?




Бібліографія
  1. Ларсен, С У. (2009). Теория и методы в современной политической науке: Первая попытка теоретического синтеза. РОССПЭН.
  2. Рош, А. (2018). Перша стать. Зміни та криза чоловічої ідентичності. Основи.