ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА
МІНІ-СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ

Аліна Полівода
філософиня
ІСТОРИЧНИЙ ПОСТУП ГЕРМЕНЕВТИКИ

Історія герменевтики як способу інтерпретації та розуміння текстів схожа на історію писемності. Вони нерозривні, адже поруч із написаним словом завжди стоїть завдання прочитати та витлумачити його. Втім, перші свідчення застосування герменевтики пов'язують із тлумаченням Гомера та Старого й Нового завітів. Тобто зі спробами «перенесення з одного світу в інший, із світу богів у світ людей, із світу однієї, чужої мови, у світ іншої, власної мови» [3, 86].

Існує декілька способів періодизації та тематичного поділу герменевтики. Наведемо поділ Андрія Богачова, здійснений крізь призму філософії:

  1. Герменевтика тексту. Охоплює давньогрецьку та церковну герменевтику, зосереджена на тлумаченні тексту та пошуку його істинного сенсу за допомогою техніки інтерпретації.

  2. Герменевтика духу. Перший проект загальної, універсальної герменевтики. Базується на працях Фридриха Аста, Фридриха Шляєрмахера та Вільгельма Дильтая. Замість дослідження тексту, увага зосереджується на розумінні історичного духу, що стоїть за автором. Герменевтика має бути психологією, яка допомагає збагнути замисел автора завдяки дослідженню історичних умов його життя.

  3. Герменевтика досвіду. Філософська герменевтика зосереджена на проблемах буття та досвіду й пов'язана із творами Мартина Гайдеґера та Ганса-Ґеорга Ґадамера. З ім'ям останнього асоціюють становлення філософської герменевтики. Герменевтика досвіду бере до уваги «буття інтерпретатора, адже поняття це поєднує індивіда і світ» [3, 135]. Основна проблема герменевтики досвіду – співбуття через розуміння.

  4. Герменевтика мистецького досвіду. За Богачовим, наступний етап розвитку герменевтики представлений роботами Робіна Джорджа Колінґвуда. Там аналіз життєвого досвіду здійснюють на основі мистецького досвіду, який «розкриває царину первинного ставлення до світу» [1, 245].



ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА


Виникнення та популярність філософської герменевтики у ХХ столітті можна пояснити сукупністю декількох чинників: довгою традицією герменевтики як мистецтва тлумачення, синтезом у роботах Ґадамера ідей Шляєрмахера, Дильтая, Гусерля та Гайдеґера. Зрештою, важливу роль відіграв загальний контекст бурхливого ХХ століття. Виникає багато філософських теорій та течій, впливових і нині: екзистенціалізм, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія, філософія діалогу тощо. Завдяки так званому «мовному повороту» у філософії, впливовими стають концепції зосереджені на проблемах мови та комунікації. Свого подальшого розвитку філософська герменевтика набула в творах Ґадамера, Поля Рикера й працях Ганса Роберта Яусса з рецептивної естетики. Еволюцію герменевтики — від методу до філософської течії — загалом можна описати, як перехід від тлумачення й розуміння текстів до осмислення буття.

«Філософську радикалізацію», за словами Ґадамера, герменевтика отримала з появою екзистенціалізму. Останній дозволив Гайдеґеру трактувати розуміння як буття-у-світі, надавши тим самим філософській герменевтиці універсальної проблематики. Ґадамер розвинув цю думку: «під "розумінням" мається на увазі радше не поведінка людського мислення серед інших, що методично дисциплінує і вчить наукового методу, а врегулювання основної схвильованості людського існування» [3, 96], – так філософ пояснює категорію розуміння як здійснення буття-у-світі.

Філософська герменевтика прагне розкрити весь горизонт людського буття та комунікації як єдиний герменевтичний вимір. Усі форми та засоби світорозуміння утворюються у ньому завдяки досвіду перебування у світі та тлумаченню.

Спільною основою для саморозуміння та діалогу зі світом стає мова, тотальність якої уможливлює усвідомлене буття. Через цю тотальність та надзвичайно широкий для суб'єкта горизонт дієво-історичного світу герменевтика постає радше як мистецтво розуміння, аніж раціональний метод препарування буття. Навіть наукові знання, принаймні в царині гуманітаристики, для філософської герменевтики не ціннісно-нейтральні, а такі, що набувають історичності та інтерпретованості.



ТРАДИЦІЯ

Традиція набуває обрисів горизонту тлумачення та формує структуру перед-розуміння. Завдяки своєму побутуванню в мові, традиція засвоюється у вигляді упереджень, колективних вірувань та моральних норм, які актуалізуються у вигляді дотематичного досвіду. Традиція як нормативні правила поведінки в суспільстві та певний об'єм колективного досвіду засвоюється раніше, ніж починається пізнання окремих об'єктів. Найчастіше вплив традиції на наші знання фіксується в момент спроби артикуляції особистих знань та їхньої верифікації. Якщо ми не можемо обґрунтувати певні знання, сумніваємось у їхньому походженні, не маємо особистого досвіду, пов'язаного з досліджуваним об'єктом – вони, певно, засвоєні завдяки мовній комунікації з іншими.

Ґадамер, вслід за Гайдеґером, критикує раціоналістичне уявлення про універсальний метод як спосіб пізнання просторово-часової реальності, долаючи упередженість епохи Просвітництва. За Ґадамером, світ і буття в ньому – це дієво-історична присутність. Буття у світі, пристосування до нього можливі завдяки мовленню, яке уможливлює «набуття здатності орієнтуватися у світі як нерозривну тканину історії освіти людини» [3, 9]. Традиція в цій схемі виконує роль горизонту залучення, що встановлює зв'язок між суб'єктом та суспільним досвідом, що формує сферу колективних знань.

З точки зору філософської герменевтики наївно вважати традицію негативним феноменом, який впливає на об'єктивність пізнання та загрожує незалежності судження. По-перше, традиція своїм виникненням зобов'язана колективній згоді, а збереження авторитету ґрунтується на визнанні її цінності та необхідності. Про це Ґадамер пише в «Істині і методі»: «Навіть найавтентичніша, найусталеніша традиція формується не лише природнім шляхом, не тільки завдяки схильності до самозбереження того, що є, але вимагає ще й згоди, прийняття, турботи» [2, 262]. По-друге, віра в здатність критичного розуму легітимізувати традицію через постійний запит як щодо її об'єктивності та істинності, так і породжених нею перед-розумінь – суттєва риса філософської герменевтики.



ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО

Герменевтичне коло – одне з основних понять філософської герменевтики, покликане унаочнити рух розуміння. Пояснення фігури герменевтичного кола запропонували Аст та Шляйєрмахер у ХІХ ст. Герменевтичне коло тут стосується процедури розуміння тексту – це послідовний рух від частини тексту до схоплення його цілісності (повного сенсу) й назад – до частини. У романтичній герменевтиці ХІХ ст. герменевтичне коло трактувалося як можливість бути з автором "на рівних" та розпочати з ним діалог. Процедура розуміння тексту та постаті автора передбачала стирання посередницької ролі твору як символу просторово-часової відстані.

Концепт герменевтичного кола еволюціонував з набуттям герменевтикою онтологічної проблематики. Зі становленням філософської герменевтики в творах Гайдеґера та Ґадамера герменевтичне коло не застосовується для роботи виключно з текстами, а набуває рис загальної процедури розуміння буття. Рух розуміння описується як постійний запит до світу та начерк очікуваних сенсів, які проясняються, стверджуються або нівелюються в процесі розширення горизонту знань. Саме в герменевтичному колі суб'єкт зустрічає власні перед-розуміння як набутий колективний досвід. У ньому ж таки він здатен постати проти традиції або ж переконатися у власних упередженнях.

Для герменевтики Гайдеґера герменевтичне коло є сферою актуалізації сенсу як запиту на зрозумілість. «Сенс як екзистенціал виявляє, що фундаментальною онтологічною структурою ось-буття є герменевтичне коло» [1, 230], – пояснює позицію Гайдеґера Богачов. Сенс постає в герменевтичному колі на ґрунті перед-розумінь через розуміння в наперед заданому горизонті тлумачення. Ґадамер надає герменевтичному колу історичного виміру, стверджуючи, що рух розуміння здійснюється в дієвій історичності буття, в якому минуле традиції зустрічається з теперішністю фактичності.



ПЕРЕД-РОЗУМІННЯ

Перед-розуміння уможливлюють розуміння й водночас є імпліцитними йому в якості очікування сенсу. Перед-розуміння, які ще називають пересудами або упередженнями, найчастіше є продуктами традиції, які засвоюються в мовній комунікації в дієво-історичному бутті та формують первинний досвід. Попри негативну конотацію слова «упередження», в філософській герменевтиці вони мають позитивний потенціал. По-перше, перед-розуміння уможливлюють антиципацію сенсу та дають нам первинні відомості про феномени. По-друге, упередження, які в процесі розуміння стають експліцитними та прояснюють суб'єктивні вірування, розширюють межі саморозуміння.

Філософська герменевтика наполягає на визнанні конструктивної сили перед-розумінь, яких неможливо уникнути і які не варто ігнорувати в процесі пізнання. Перед-розуміння формують буття, адже вони, найперше, стають "перехідними пунктами" на шляху до розуміння, по-друге, дозволяють людині вхопити власну історичність.
Гадамер пише, що «передсуди окремої людини більше, ніж її судження, складають історичну дійсність буття цієї людини» [2, 258], натякаючи на владу традиції над суб'єктивним розумінням та тлумаченням світу.

Окремо зазначимо, що перед-розуміння здатні змінюватися, якщо внаслідок дії герменевтичного кола визнаються за помилкові. Філософська герменевтика відстоює критичну можливість розуму усвідомити хибність упереджень. Втім, визнати цю хибність чи навпаки, переконатися в істинності перед-розумінь здатна лише герменевтично навчена свідомість.



РОЗУМІННЯ

Розуміння, на думку Ґадамера, досягається завдяки діалектиці питань та відповідей, іншими словами – завдяки діалогу зі спільним світом. Розуміння має мовну природу, а також потребує особистої зацікавленості та активної участі в процесі, воно завжди є цілеспрямованим процесом. Різниця між знанням та розумінням полягає у векторі пошуку: вважається, що пізнають фактичні об'єкти, а розуміння схоплює сенси, які стоять поза цими об'єктами. «Розуміння – це дієво-історичний процес,
і він дозволяє довести, що підходяща для кожного розуміння мовність – це те, в чому
герменевтика торує свій шлях»
[3, 62], – зазначає Ґадамер. Філософ наголошує на неминучості мовності буття, в якому критичне мислення взаємодіє з упередженнями традиції.

Розуміння й тлумачення базуються на перед-розумінні та мають умовний характер, адже можуть змінюватися під впливом нового досвіду. Герменевтично навчена свідомість має враховувати дію упереджень та з методологічною чіткістю усвідомлювати їхній вплив на процес розуміння. Саме в цій дії вони верифікуються. Проте розуміння не обмежується репродуктивною дією, бо має силу творчо продукувати нові сени. Філософська герменевтика доходить до висновку, що дієвість та напруження розуміння забезпечується взаємодією упереджень та культурно-історичного горизонту, в якому долається відстань між представниками різних епох, рас та культур. Розуміння у філософській герменевтиці має екзистенціальний вимір і набуває рис основної інтенції людського буття, тому найвищою метою розуміння є саморозуміння.



ТЛУМАЧЕННЯ

Філософська герменевтика зміщує проблематику тлумачення або інтерпретації до сфери онтології. Саме через тлумачення розуміється буття в горизонті мови як життєвого досвіду і властивих йому упереджень.

«Інтерпретація – це те, що забезпечує взагалі нездійснене посередництво між людиною та світом, і в цьому відношенні єдино дійсно безпосередністю і даністю є те, що ми розуміємо
щось як щось»
[3, 303], – так прояснює Ґадамер продуктивну силу тлумачення. Інтерпретація потребує критичного осягнення та творчого розуміння. Це не лише відтворення сенсу, а і його вкладення, регулювання напруги між власними очікуваннями та життєвим досвідом. Богачов описує зустріч суб'єктивного «Я» з об'єктивним «Ти» в тлумаченні таким чином: «Коли ми інтерпретуємо сенс, то усвідомлюємо, що за ним стоїть життя – думка й воля індивіда чи спільноти, точніше, інтенція, мова і традиція, що спрямовують інтерпретацію» [1, 10]. Ця зустріч зі спів-буттям можлива в продуктивному діалозі, в якому активно твориться сенс в горизонті мови. У герменевтичній ситуації маневрують між пошуком сенсу та його вкладенням, між слуханням іншого та власними упередженнями, тому тлумачення – завжди історично відкритий процес.




Бібліографія

1. Богачов А. Досвід і сенс / А. Богачов. – К.:ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – 336 с.
2. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод / Г.-Ґ. Ґадамер – Т. 1: Герменевтика І: Основи філософ. герменевтики. — Київ: Юніверс, 2000. — 464 с.
3. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Герменевтика ІІ / Г.-Ґ. Ґадамер. – К.: Юніверс, 2000. – 478 с.


Редакторка: Єлизавета Гільгурт
Коректорка: Мар'яна Постоловська