СОЦІАЛЬНА ОНТОЛОГІЯ ДЖУДІТ БАТЛЕР. ОГЛЯД "ФРЕЙМІВ ВІЙНИ"

Єлизавета Гільгурт
історикиня філософії
Джудіт Батлер, певно, одна з найвпізнаваніших філософинь сьогодення. Піонерка gender studies, інтелектуалка, що активно висловлюється стосовно актуальних політичних криз та підтримує лгбт-рух. Професорка Інституту критичної теорії університету Берклі. Якщо подивитися на тексти Батлер з 1987-го до 2015-го, спершу хочеться дорікнути авторці за роботу винятково з «хайповими» темами. Що ж. Вона почала працювати над ними ще до того, як це стало мейнстрімом.

Книжка «Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» об'єднує 5 близьких за проблематикою есеїв, написаних та опублікованих у різний час протягом 2004-2008 років. Вступ, який постає як окремий повноцінний розділ, поміщає тексти в своєрідну концептуальну рамку. Читаючи розділи, здається, що есеї відпочатку підпорядковувалися цілісному задуму.

Текст зрезонував мені критичною налаштованістю та увагою Батлер до мови. Авторка не лише оперує визнаними теоретичними підходами, а й провокує до напруженої інтелектуальної роботи щодо способу їх застосування в нових умовах. Якщо постмодерністи та постструктуралісти свого часу започаткували традицію реконструкції історичних понять, то Батлер поєднує схожий підхід з новими уявленнями про взаємодію індивідуального та соціального. Текст Батлер, як і кожна критична праця, насичений контекстами та проблемними підтемами в кожному абзаці. У цьому стислому огляді я спробую акцентувати увагу саме на способі запитування авторки, на її постановці запитань.



КОГО ВИЗНАЮТЬ ЖИВИМИ?

Війна для Батлер постає як одна з межових ситуацій, що демонструють спосіб фреймування суспільних взаємодій. Також у полі її аналізу перебувають державна політика, боротьба за політичну репрезентацію (як індивідуальну, так і колективну), медіа. Крім того, Батлер переосмислює нормативний словник лібералізму та мультикультуралізму, запитуючи, про якого «суб'єкта» та «громадянина» ми можемо говорити в нашому глобалізованому технологічному світі? Що відтепер ми можемо називати «ідентичністю», «групою», «насиллям», «культурою» та «культурним конфліктом»? Наскільки виправданим є розмежування соціальних відносин на індивідуальний вимір «суб'єкта» з його «внутрішнім світом» та соціальний вимір, в якому ці автономні суб'єкти змагаються за рівні права та чисту питну воду?


Філософиня послуговується теорією фреймів, спираючись на ідею фреймування (тобто конструювання, створення рамки сприйняття) соціальної реальності: «Рамка не просто показує на реальність, а активно бере участь у стратегії обмеження, вибірково продукуючи й нав'язуючи те, що вважатиметься реальністю.» (Батлер, 13) Відповідно, війна завжди постає не фактом, а продуктом наших уявлень про неї. Уявлення в свою чергу формуються завдяки формам існування візуального та наративного вимірів війни в публічному дискурсі. Згідно з Батлер, ці форми критично залежать від того, кого ми визнаємо вартим скорботи, а кого – ні. Чию загибель ми визначаємо як трагічну, а чия сприймається як статистика.


Визначаючи життя усього живого як онтологічно соціальне, Батлер доходить висновку, що ознака живого – прекаризованість (англ. precarios – той, хто перебуває на межі зникнення, занепаду). Вразливість життя є його підтвердженням. Хоча прекарне життя є загальною умовою, ця умова, як не парадаксально, також зумовлена. Тобто можна сказати, що все життя прекарне, а це означає, що життя завжди виникає і підтримується в деяких життєвих умовах. Отже, проблеми нерівності й розриву «між світами» та війни як раціоналізованого зниження постають у світлі балансу сил: як збалансувати ситуацію, коли прекарність одного взаємообернена прекарності Іншого.Батлер визначає нову соціальну рису, яка позначає «живе» оплакуваність. Саме оплакуваність, тобто скорбота у випадку втрати або загрози життю, означає, що саме життя є цінністю. Воно визначається як таке, що має бути прожитим. Водночас проблема «неоплакуваних» життів – це не проблема апріорних властивостей тієї чи іншої «людини», а проблема невизнання життя, попри фізичне існування (буття живого). Фрейми війни – це фрейми визнання. Питання норми: кого ми визнаємо живим, а кого ні, попри фізичне живе існування обох. Таким чином, «бути живим» означає наявність таких життєвих компонентів (соціальних, політичних та економічних), що уможливлюють визнання власного життя за цінне та значуще.


«Суб'єкт» – це передусім той, хто визнаний живим. Вище я писала про «суб'єктів, що змагаються за рівні права та чисту питну воду», проте таке формулювання не зовсім коректне. Ті, кому бракує питної води, виключені з можливого діалогу про права та свободи – ось корінь проблеми. Вони не постають суб'єктами боротьби за ліберальні права та свободи, оскільки не є визнаними «суб'єктами» взагалі – не є тими, чиє життя варте бути прожитим.


Важливо, що визнаваність не є властивістю чи здатністю окремих людей. Це дія, або практика, яка зумовлена соціальною взаємодією. Батлер згадує про розпізнавання та пізнаваність (intelligibility), які не є визнанням у її термінології: «не всі акти знання є актами визнання, хоча зворотне твердження було б хибним: життя повинне бути пізнаваним як життя, відповідати певним концепціям життя, щоб стати визнаваним» (Батлер, 43). Недостатньо знати про кількість жертв, необхідно визнавати цінність життя кожної жертви. Тож суть проекту соціальної онтології полягає в тому, що саме від визнаваності залежить вартість життя. Визнання життя оплакуваним тягне за собою низку наслідків, головний з яких – визнання важливості створення умов, необхідних для підтримання життя. Батлер відмовляється від звичного способу дискувати про те, чим є «життя», оскільки життя у будь-якому разі прекарне та залежне від зовнішніх умов, які або сприяють його збереженню, або ні.
«Прекарність передбачає соціальність життя, тобто той факт, що наше життя в якомусь сенсі завжди в руках Іншого» (55).
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВИЗНАВАНІСТЬ

Важливо поставити питання, як виникають і діють норми, що робляють одних суб'єктів визнаваними, а інших – суттєво менш визнаваними. Чому одні випадки смертей й насилля викликають сильну реакцію, а інші – залишаються непоміченими або виправдовуються як «справедливі»? Батлер формулює власну оригінальну постановку етичної проблеми: «Питання не в тому істота жива чи нежива, і не в тому, чи істота має статус особистості, а в тому, чи можливими є соціальні умови для підтримання її існування та благополуччя?» (Батлер, 60-61). Таким чином авторка переосмислює нормативний словник лібералізму, що стверджує про «беззаперечну цінність життя», та мультикультуралізму, що буцімто пориває з дискримінацією раніше не репрезентованих груп. Проблема не в тому, як включити більше людей до наявних норм, а у тому, яким чином ці норми диференціюють визнання? Що можна зробити для вироблення більш егалітарних умов визнаваності? Тут одразу виникає безліч складнощів. Проблематизуючи нормативний словник, ми маємо переосмислювати фрейми, які фактично конституюють наше сприйняття реальності. Читаючи Батлер, мені було легко розмірковувати про війну в Іраці, але було непросто уявити співчуття до російських військових на Донбасі. Ні я, ні Батлер не пропонуємо вирішувати, хто вартий співчуття, а хто – ні. Цей приклад нагадує, що питання нормативного словника й визнаваності життя не залишається на сторінках академічних текстів, воно постає повсюдно й повсякчас. Найперше тому, що стосується відповідальності за ті соціальні відносини, до яких ми залучені. Норми мають підтримуватися, а це означає, що вони існують не як статична реальність, а як відтворювані соціальні інститути та відносини.
«Ми б не були відповідальні за підтримку умов життя, якби ці умови не потребували оновлення» (Батлер, 65).
Разом з тим, якою постає «етика» в проекті соціальної онтології? Що означає бути чутливим до людського страждання? Дотримуючись логіки Батлер, бачимо: афекти (стурбованість, обурення, страх) також соціально сконструйовані. Нас обурює визначене як «терористичний акт» в європейській столиці, адже ця дія сягає на «святе» – глибоку повагу до людського життя. Нас також обурює випадковість жертв та ірраціональність позбавлення їх життя чи здоров'я. З іншого боку, впорядкований ліберальний світ існує завдяки законам, що також підтримуються силою. Проте «легітимні» форми насилля, наприклад, ті, що є частиною державної політики або від яких залежить питання національної безпеки, виправдовуються, чи радше – ігноруються. Такі випадки «легітимації на знищення» не афектують так сильно, бо а) стосуються тих суб'єктів, чиє життя неважливе б) не ідентифікуються як злочини. Нормативи лібералізму захищають життя й визначають його як вищу цінність, але водночас для захисту такої нормативності застосовується насилля. Батлер згадує війни в Іраку та Афганістані як приклади виправдовування насилля, що стає частиною державної політики.



ТОРТУРИ ФОТОГРАФІЄЮ

Непомічання деяких видів насилля відсилає нас до питання, яким чином страждання нам презентуються і як ця презентація впливає на нашу чутливість? В есе «Тортури та етика фотографії: думаючи разом із Зонтаг» Батлер звертається до двох кейсів:

1) феномену «включеної журналістики», що передбачає допуск журналістів лише до конкретних військових об'єктів та операцій й забов'язує їх «транслювати образи та наративи лише певних дій» (Батлер,119)

2) суспільного резонансу через появу у відкритому доступі фото тортур в іракській в'язниці Абу-Грейб, що їх американські солдати здійснювали над полоненими. Перший кейс апелює до одного із прикладів державного контролю за фреймуванням сприйняття війни. Вона, за Батлер, постає як ситуація, реальність котрої зумовлена домінантним політичним дискурсом. Другий кейс – вказує на значення візуального образу в механізмі фреймування реальності. У цьому аспекті нам цікаві два взаємопов'язані рівні: презентаційний та ідентифікаційний. Презентаційний передбачає, що «схоплена» камерою мить у стінах в'язниці, набуває зовсім іншого значення, «потрапляючи на перші шпальта стурбованого цивілізованого світу». Зображення перестає бути «схопленим моментом» і стає інструментом впливу й засобом самоідентифікації:
«Зрештою фотографія не просто відсилає до актів звірства, але конструює та оформлює ці акти для глядачів, які мають розцінити їх як такі» (Батлер, 126)
Зображення тортур, поміщене у відповідний дискурсивний контекст, афектує специфічним чином (наприклад, апелює до почуття морального обов'язку або зачіпає гордість бути американцем). Так, фотографія дозволяє суб'єкту самоідентифікувати себе як «такого, що переймається».



СОЦІАЛЬНА ОНТОЛОГІЯ СУБ'ЄКТА

В есеї «Не-мислити в ім'я норми» Батлер стверджує про неактуальність звичного словника лібералізму та мультикультуралізму для опису соціальних трансформацій.

Йдеться про те, що сам суб'єкт у такому словнику виникає лише в момент апелювання до конкретного способу думати про нього. Для прикладу: одна й та сама жінка конcтитуюється або як «громадянка» (правовий маркер), або як «мусульманка» (релігійний). Нормативний словник детермінує конструювання «ідентичності».

«Суб'єкти в рамках лібералізму та мультикультуралізму (і нам варто спробувати їх розрізнити) характеризуються приналежністю до певних культурних ідентичностей, одинично, або множинно детермінованих чисельними категоріями: такими як етнічність, клас, раса, релігія, сексуальність та гендер», – пише філософиня (Батлер, 210). Звідси беруть початок дискурс про боротьбу за політичну репрезентацію різних типів суб'єктів, а також так звані «культурні конфлікти». Вони виникають, коли деякі «типи суб'єктів» поєднані в одній людині. Наприклад, гей, що щиро сповідує іслам. Нормативно, такого не існує, оскільки ідентичність «ісламіста» суперечить ідентичності «гея». На практиці – можливе не просто фізичне існування такої людини, а навіть тимчасове об'єднання релігійних та лгбт-спільноти для захисту спільних інтересів (представники обох спільнот можуть бути дискриміновані або мати суттєві обмеження у способах репрезентації). Цікаво порівнювати настільки незвичні комбінації, адже релігія у світі науки як домінуючої раціональності (Феєрабенд, «Наука у відкритому суспільстві») асоціюється з регресом, а емансипація лгбт-спільнот – із поступом лібералізму. Ця «незвичність» лише підкреслює тезу Батлер, яка зазначає, що джерело «культурного конфлікту» насправді полягає саме в напередвизначеній нормативності. Ми визначили суб'єкта, а потім включили його до системи соціальних відносин – це і є не-мисленням в ім'я норми. На противагу цій тенденції, Батлер пропонує оперувати не категоріями «суб'єкт-суб'єкт», а скоріше – «соціальний процес-соціальний процес».
«Інакше кажучи, не існує одинично чи множинно детермінованого суб'єкта, лише динамічний соціальний процес, суб'єкт, що не перебуває в становленні, але конституюється у ході соціального обміну» (Батлер, 213)
Батлер звинувачує нормативний словник лібералізму та мультикультуралізму у створенні бінаних рамок: ти можеш бути або геєм, або мусульманином. Така постановка питання не відповідає динамічній соціальній реальності, але продовжує бути складової реальної політики. Для відповідних умов для свого існування потрібно бути визнаваним і саме конструювання сталої ідентичності дозволяє визначити, хто має бути визнаваним, а хто – ні. Водночас Батлер закликає до обережності із судженням й уваги до самого механізму «унормованості», тобто процесу визначення суб'єкта – надання йому статусу «суб'єкт права» чи то «життя, вартого оплакування». Для Батлер критична теорія не постає перекиданням м'ячика сенсів між академічними гравцями, а є дією, що завжди має на меті підваження нормативного словника в ім'я підтримання справедливіших соціальних інститутів та відносин. Це підтримання, безумовно, можливе завдяки критичній увазі не лише то до того, наскільки виваженим є наше судження стосовно феномену, а й до нашого визначення феномену. Від того, як ми описуємо феномен, в умовах нормативної напередвизначеності, нерідко залежить саме судження.

Ми судимо про світ, який відмовляємося знати, і наше судження стає одним із засобів відмови від знання цього світу (Батлер, 232)



ДЕКІЛЬКА СЛІВ НАОСТАНОК

Книга «Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» демонструє потенціал критичної теорії до переосмислення засад функціонування суспільства. Джудіт Батлер повсякчас звертає увагу на важливість спроби розуміння замість використання швидкого й звичного пояснення. Йдеться перш за все про налаштованість до запитування та готовність переосмислювати. Використання такого підходу назавжди змінює сприйняття світу та суттєво впливає на поняття й категорії, якими ми його описуємо. Відповідно до них формуються уявлення про реальність та здатність реагувати на виклики нашого часу, які пов'язані із динамічними трансформаційними процесами. Думаю, спричинена перекладом поява цієї книжки в українському публічному інтелектуальному просторі – хороший показник.



Книжка: Батлер, Дж. (2016). Фрейми війни. Чиї життя оплакують?.MEDUSA.