ЩО ТАКЕ НАУКОВА КОМУНІКАЦІЯ?

Дар'я Заремба
наукова журналістка, дослідниця
Людина завжди потребувала "наукових" знань. Часто вона відшукувала їх зі звичайної допитливості, намагаючись описати світ навколо себе. Після встановлення традиції критики людина раз-у-раз поверталася до готових пояснень, удосконалюючи їх. Відчувши твердий ґрунт із напрацьованих теорій, почала все активніше та масштабніше їх використовувати. Наукові знання, зрештою, стали потужною зброєю людства.

Тепер «озброєні» науковці безцеремонно вдираються в наше повсякдення, кардинально змінюючи наше життя. Продукти на полицях магазинів починають рясніти наліпками «Без ГМО», в ресторанах з'являється функція оплати криптовалютою, а в новинах знову говорять про глобальне потепління. І якщо відсутність знань щодо, скажімо, причин почервоніння сонця біля горизонту не впливає на життя звичайної людини, то науково обґрунтоване уявлення про те, що таке генно модифіковані організми, нині просто необхідне.
Саме усвідомлення необхідності поширення наукових знань і поклало початок «науковій комунікації»
у традиційному її розумінні.
«Комунікувати» науку взялися журналісти, проголосивши себе тим «містком», сполучною ланкою між вченими та громадськістю. Науково-популярні матеріали стали своєрідною «інструкцією» з розуміння сучасного світу. Серед найбільш поширених тем: вакцинація та аутизм, причини глобального потепління, "уся правда" про ГМО, колонізація Марсу та деякі інші. Журнали, ютуб-канали, подкасти, лекції та конференції – наукпоп вибухнув форматами у всьому своєму різноманітті. Так традиційно описують «наукову комунікацію». Втім, чи не завузьке таке уявлення про процес поширення наукових знань?

Наукові журналісти взяли на себе благородну справу – просвітництво громадськості. Вони поставили за мету розкладати по поличках ту науку, що створюється за дверима лабораторій та дослідницьких інститутів. Перекладати зрозумілою мовою складні та навантажені термінологією описи досліджень. Однак, зовсім скоро стало зрозуміло: поширення знань за схемою "дослідник ―› науковий журналіст ―› суспільство" дає свої збої.
Журналіст працює в іншій системі координат, відмінній від тієї, де перебуває дослідник. Він прагне досягти ефекту «wow and now», певною мірою«продати» ту науку, про яку пише. Внаслідок цього з'являється культура «хайпування» досліджень і «розважальна» наука.
Так, на шляху від вченого до суспільства постає фільтр, що відсіює «непопулярні» (читати – завузькі, заскладні для розуміння) теми досліджень. А зміст тих, що таки доходять до своїх адресатів, часто викривлюється.

«Це надзвичайно вузька воронка порівняно із тим обсягом досліджень, що дійсно створюються», – так щодо цього висловилася наукова журналістка Рейчал Новак. Ось чому в науково-популярних медіа вже не перший рік продовжують циркулювати теми з тераформування Марсу, а напрацювання з теоретичної фізики висвітлюються за умови їх причетності до подорожей у часі. Чи принаймні чорних дір.
Поль Дірак (в центрі) з фізиками Робертом Оппенгеймером (зліва) та Абрахамом Пайсом/ Juan Antonio Caballero Carretero. Наука. Величайшие теории: выпуск 32.
Причина в тому, що поширенням наукових знань насправді варто займатися не журналісту, а, найперше, самому досліднику. Лише людина, що 24/7 думає про ацетилювання негістонних білків та бачить у цьому сенс свого існування, може висвітлити цю тему так, що у декількох десятків людей запалають очі.
Дослідник говоритиме про процес, про шлях до свого відкриття, у той час, як журналіст зосередиться на результаті. Журналіст буде спрощувати, дослідник намагатиметься навести якомога більше прикладів, щоб підвести до того складного висновку, який отримав.У результаті – дослідник може надихнути займатися наукою, у той час як журналіст здебільшого лише розважить та «триматиме в курсі».
Поштовх до наукової діяльності – хіба не ще одне із завдань наукової комунікації? Чому, коли мова йде про обмін знань, ми фокусуємося на поширенні знання від науковця суспільству і зовсім не зважаємо на важливий етап комунікації всередині наукової спільноти?

Під впливом дослідницької екосистеми створювалися найвидатніші наукові відкриття в історії людства. Під «дослідницькою екосистемою» я маю на увазі систему зв'язків між «людьми науки». Мова йде не лише про локальні явища на кшталт щотижневих посиденьок клубу "Olympia Academy" в квартирі Айнштайна, та навіть не завжди про взаємодію вчених з однієї лабораторії чи сфери знань. Йдеться про наукову комунікацію як явище міждисциплінарне та всепроникне.

Леонард Млодінов мав подвійну спеціальність з хімії та математики, коли, сидячи в маленькій бібліотеці однієї з ферм в Ізраїлі, взяв до рук книжку фізика Річарда Фейнмана. Млодінов ніколи не захоплювався фізикою і завжди кипів душею до хімії. Проте маловідомий йому Фейнман зміг не на жарт зачепити хіміка своєю наукою. Роздуми про ідеї, взяті з книги, непокоїли дослідника весь вільний час. Зрештою, Млодінов вивчився на фізика і став одним із найвидатніших спеціалістів з квантової теорії.
Поль Дірак та Річард Фейнман під час конференції у Варшаві/ Fiat Physica
Відомого біолога, одного з «батьків» структури молекули ДНК, Джеймса Уотсона підкорила рентгенограма ДНК, виведена на проектор Морісом Уілкінсом на одній з конференцій в Неаполі. Незнання сфери завадило Уотсону коректно проінтерпретувати те, що з'явилося на екрані, але побачене точно його захопило. Це був вирішальний для дослідника момент: він відійшов від біохімії та присвятив себе кристалографії.

Звичайно, таких сюжетів з біографій відомих науковців можна навести безліч. Однак, вони містять вагому цінність – дослідницьку екосистему та комунікації в ній. Така комунікація може відбуватися опосередковано: інколи тексти промовляють про своїх авторів більше за вербальний контакт з ними. Може мати місце різнорівнева комунікація між студентом та його науковим «наставником» або ж міждисциплінарна: часто непоєднувані на перший погляд сфери знань дають новий подих дослідженням на перетині дисциплін.
Нільс Бор та Альберт Ейнштейн на V Сольвеївському Конгресі / Cosmos Magazine
Та й натхненням "внутрішня" комунікація не завершується. Критика, суперечки, захист власних теорій та виведень – ці прояви наукової комунікації запускають двигун наукового прогресу. Навіть вчені-одинаки, що на самоті досліджують дощові ліси Амазонки чи допізна сидять у порожніх лабораторіях, потребують відгуків та оцінки. Справжня наука не створюється ізольовано.
Я називаю людей такої екосистеми «людьми науки». Це не обов'язково вчені зі ступенями чи люди, що інституційно пов'язані з наукою. Головний критерій здатність бачити красу наукового дослідження, до якої інші нечутливі. Це здатність днями прокручувати в голові одне й те саме питання, а в подальшому, можливо, присвятити цим роздумам життя.
Зліва направо: математик Станіслав Улам, фізик Річард Фейнман та математик Джон Нейман/ persons-info.com
Для "людей науки" журналістського наукпопу не існує. Для них це мов десерт, поданий за оминання основної страви. Викривлення реальності, що позбавляє науку тих характерних рис – глибини та витонченості виведень – що так поважають у наукових колах. Натомість, віддані науці люди пропонують дещо інше – пристрасть усього їхнього життя та бажання поділитися власними роздумами. Поділитися, аби пересвідчитися, копнути глибше, зрештою – посперечатися, а якщо пощастить, – надихнутися й надихнути.

Те, що ми сьогодні називаємо «науковою комунікацією», насправді є лише верхівкою айсберга. Окрім боротьби зі псевдонаукою та безграмотністю, ця діяльність за суттю своєю покликана вирішити набагато більше глобальних проблем. Проблем дослідницького середовища. Для цього активну роль мають відігравати саме "люди науки". Взаємодіючи одне з одним, пишучи й поширюючи ідеї "своїх наук", вони здатні реалізувати як власний дослідницький потенціал, так і посприяти масштабному розвитку наукового знання загалом.
Річард Фейнман та інші фізики зібралися в червні 1947 року в Шелтер Айленді, Нью-Йорк, за обговоренням презентованих напередодні фейнманівських діаграм. Стоять Вілліс Лемб (ліворуч) і Джон Уілер. Зліва направо сидять Авраам Паїс, Річард Фейнман, Герман Фешбах і Джуліан Швінгер/ American Scientist, Volume 93