TO READ OR NOT TO READ: ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРНИХ КАНОНІВ

Аліна Яковлєва
філологиня та літературна редакторка
35 мільйонів читачів,
які придбали "Гаррі Поттера", – помиляються.

Гарольд Блум
У спільному інтерв'ю італійського науковця й письменника Умберто Еко та кінознавця Жана-Клода Кар'єра (26) обидва інтелектуали що десять сторінок нарікають на інформаційне ненажерство людства. Зараз давні історії вчених — Галілея, Коперніка, Бекона, Паскаля — які підтримували активне листування з більшістю визначних науковців-сучасників, видаються заледве не казковими. Для них та інших дослідників актуальних видань було рівно стільки, скільки їх фізично можна було прочитати та обговорити.

Ще далі заходить історик науки Дерек де Солла Прайс, який у дослідженні Little Science, Big Science називає конкретний період, що розмежовує етап продукування адекватної кількості носіїв інформації та, відповідно, інформаційне перенасичення. Ця межа — ХVІІ ст. Після переломного періоду, згідно з підрахунками вченого, яким би талановитим, працелюбним і послідовним не був читач — байдуже, фахівець з екології чи поціновувач містичних детективів — прочитати всі тексти, дотичні до сфери своїх інтересів, він не зможе.

Рішення, яке осібно пропонують Еко та Прайс — принцип вибірковості. Позиція науковців така: якщо неможливо прочитати все, то віддавати перевагу треба тільки найкращому. Питання — як створити об'єктивні критерії "найкращого"? Подібна дилема здавна цікавить і літературознавців. У класичній і модерній теорії літератури вона відома як дискусія навколо канону. Єдиного рішення немає й донині.

Далі — короткий огляд різних підходів до формування літканону, а наприкінці — посилання на авторський читацький алгоритм, який складений за допомогою компіляції підходів різних письменників та літературознавців: Батая, Гемінґвея тощо.



Я ТАК БАЧУ: СУБ'ЄКТИВНИЙ ПІДХІД


Один з популярних способів визначити цінність тексту перед безпосереднім з ним ознайомленням — звернутися по рекомендацію до Авторитету. Загальні критерії відбору такого уповноваженого консультанта та способи оцінки творів залишаються поза науковим аналізом. Неможливо визначити, чому для когось відгук друга важить більше, ніж добірка 20-ти улюблених книжок Ілона Маска, а для когось — навпаки. Різноманітні авторитетні збірки порад продукуються десятками й сьогодні, щоразу привертаючи до себе увагу загалу. Більшість з них представлена або у форматі письменницьких біографій, або журналістських інтерв'ю.

Зазвичай механізм виникнення нового авторського списку такий: триґер (питання журналіста чи професійна необхідність) спонукає Авторитета підібрати набір авторів і/або текстів, що відповідають деякому параметру –> набір аргументується Авторитетом або ні –> подальше обговорення суспільством релевантності списку відбувається вже за відсутності Авторитета, який ніяк не коментує й не обґрунтовує власний вибір. Нерідко певна оказія дає дослідникам можливість постфактум надати списку якусь нову узагальнювальну рису.

Так сталося зі списком Гемінґвея (19), який він написав письменнику-початківцю Арнольду Самюельсону. Той факт, що інтерв'ю в Ернеста брав початківець, який згодом здобув певне визнання завдяки книзі споминів про Гемінґвея, дало підставу його біографам (2, 3, 16 та 17) називати перелік текстів "Списком книг, які зроблять з вас письменника".

Схожа історія з Фіцджеральдом: у 1936 р. він склав читацький мінімум для своєї доглядальниці Дороті Річардсон на знак подяки за її підтримку під час складної Фіцджеральдової реабілітації. Так, у масмедіа цей перелік презентують уже як "Список книг, потрібних, аби знатися на літературі", хоча він, швидше за все, був складений відповідно до смаків Дороті. За цією ж схемою набір авторів, що вплинули на світовідчуття Ґабріеля Ґарсіа Маркеса і яких він згадує в автобіографії (8), перетворюється на "Список книг, що створюють авторський стиль для кожного" (7) тощо.

Окремо варто виділити "список Бродського". Перелік з 83 пунктів (серед них твори прозаїків, філософів, політиків) та 52 поетів він створив для студентів, працюючи професором коледжу Маунт-Голіок у Массачусетсі. За визначенням Йосипа Олександровича, знання цих текстів обов'язкове для підтримання елементарної бесіди (28). Сам контекст виникнення списку наштовхує на думку про націленість на канон, а не власний смак. Бродський ж представляв корпус текстів як необхідну інтелектуальну базу для широкої суспільної верстви — студентської молоді, а не як, скажімо, власні улюблені твори.

Недоліки підходу: невмотивована суб'єктивність та обмеженість власними вподобаннями.

Переваги: егоїстичність вибору авторів і текстів створює широке поле для дослідження особистостей самих Авторитетів; пересічний читач отримує можливе обґрунтування власного літературного смаку за умовною аналогією "Якщо Гемінґвеєві достатньо назвати текст канонічним просто тому що він йому подобається, то так само можу чинити і я".



ПЕРЕКОНУЙ — АРГУМЕНТУЙ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПІДХІД

"Західноєвропейський канон" професора Гарольда Блума та "Література і зло" Жоржа Батая — це дві потужні послідовні концепції літканону, які були презентовані у 2-й половині ХХ ст.

Блум обстоює принципи естетизму та конкуренції, що, на його думку, обов'язкові для гідної літератури.

Ось концепція Блума в тезах:
  1. Література — не поле для трансляції політичних ідей. Важить тільки естетика.

  2. Між визначними авторами ведеться безперервна боротьба за місце в каноні, що включає заперечення, підтвердження, протиставлення й поглиблення попередніх надбань.

  3. Авторів та авторок для ознайомлення варто добирати відповідно до їхньої величі та репрезентативності в культурі.

  4. Національні літературні риси пізнаються крізь призму творчості центральних авторів конкретних націй. Один з вагомих критеріїв канонічності тексту — його "незвичність" (strangeness), "дивність, ефект оригінальності, котрий ми не можемо асимілювати, або який настільки асимілює нас, що ми перестаємо це помічати" (23;6)
  5. У дослідженні Блум детально розглядає творчі методи 25-ох авторів (від Шекспіра до Беккета) та одного "канонічного" літературного критика (Семюеля Джонсона), на практиці демонструючи власну методику. Ставить Блум і деякі вимоги до ідеального читача, який, наприклад, має "прагнути зустрітися з великим", тобто з Прекрасним у Великій Літературі, та навіть "мати приховане бажання до великих приєднатися" (23;597). А також ідеальний читач "не шукає легкої розваги… він прагне розширити рамки свого індивідуального існування" (23;591) — саме на такого реципієнта Прекрасного й мусять орієнтуватися укладачі подібних списків.

Щодо об'єднавчого критерію канонічності, він неодноразово наголошує на вазі особи Шекспіра як надфігури всього канону. "Західний канон — це і є Шекспір" (23; 564), "Центром великого… є Шекспір. Це мірило, стандарт для всіх письменників до і після нього" (23;598).

Усвідомлюючи обмеженість західноєвропейської літератури для світової літератури як такої, Блум також спробував створити розширений список, тепер уже з включеними представниками інших канонів — азійського, східноєвропейського, північно- й південноамериканського тощо. У результаті професор представив 1500 текстових найменувань, умовно класифікованих за хронологічним принципом Джамбатісти Віко: теократичної, аристократичної, демократичної та хаотичної доби. Врешті, ухил у бік саме західноєвропейської традиції лишився очевидним, а поодинокі рішення не можуть не викликати питань. Скажімо, якщо в списку широко представлена чеська та польська літератури, то чому жодним автором чи текстом не представлені література українська й білоруська? Серед видатних письменників-німців згадано Брехта, та не згадано Ремарка. Є Солженіцин, проте відсутній Шолохов тощо. Утім, концепція Блума назагал є однією з найповніших і найдокладніше аргументованих праць, присвячених проблемі літканону.

Цього не можна сказати про "Літературу і зло" Батая. Філософ ніяк не презентує власну теоретичну концепцію, обмежуючись змістовною констатацією: "Буря — це основне поняття, сенс цієї книги" (5;15). А відтак одразу береться до детального аналізу творчих доробків обраних авторів — Емілі Бронте, Бодлера, Мішле, Блейка, де Сада, Пруста, Кафки й Жене. І вже даючи відповіді на умовні питання "Чому "Грозовий перевал", а не "Джейн Ейр"?", Батай пояснює своє бачення ідеального літканону.

Концепція Батая в тезах:
  1. "Література є яскраво вираженою формою Зла — Зла, що має найвищу цінність. Цей догмат передбачає не відсутність моралі, а наявність "надморальності"" (5; 160). "Надморальність" при цьому виступає як своєрідний етичний релятивізм, наріжним у якому є потяг до межі/межового, який проявляється в естетичних образах.Під Злом же дослідники творчості Батая (22, 24 та 25) найчастіше розуміють обов'язкову трансгресивність, потяг до подолання буденної унормованості й пасивності в мистецтві (тут — у літературі), яке до того ж має спонукати реципієнтів розширювати власні рамки комфорту.

  2. Миті найбільшого душевного напруження, можливого переступу межі суспільної чи моральної норми, прояви абсолютної тваринної жорстокості — це кульмінація всього людського, найпрекрасніше та найестетичніше для Батая. А відображення цих межових ситуацій у літературі і є, власне, квінтесенцією літератури (24; 152).

  3. До канону варто включати лише ті тексти, поява яких перекреслює, заперечує та "перевертає догори дриґом" уявлення, тенденції та творчі методи, що до цього були панівними.

  4. Бунт проти літературних підвалин — продуктивний елемент літературної еволюції.

  5. "Справжня література подібна Прометеєві. Справжній письменник наважується зробити те, що суперечить основним законам суспільства", акцентує Батай (5; 12).

  6. Виклик загальноприйнятій моралі, епатаж, неординарна тематика й новаторські засоби виразності часто супроводжують по-справжньому визначні й оригінальні ідеї Великих Текстів.

  7. Долання меж власного розуму й повне заперечення наявних методик, стратегій і цінностей творчості — це і є "чиста творчість", тобто творчість par excellence, така, якою вона й має бути.
Отже, на практиці це зовсім не означає, що в гонитві за порожньою скандальністю й пафосним революціонерством варто включати до канону будь-кого, здатного зчинити галас навколо власного творчого доробку. Концепція Батая — це радше про впливовість окремих текстів, ніж про формальне новаторство літератури. Так, приховано повчальні романи де Сада чи новаторські "Квіти зла" Бодлера важливі не провокативним наголошуванням на тілесності, не перевіркою межі читацької довіри до тексту та не епатажною аморальністю (а саме це ставили авторам за провину їхні сучасники). Важливі вони ефектом своєрідного ляпаса, причому ляпаса, спрямованого не на уявного читача, а на суспільство в цілому.

Тобто поява "Квітів зла", "120 днів Содому" та "Процесу" — це щось таке, що вже не можна ігнорувати. Де Сад розширює рамки літератури Просвітництва, створюючи власну еклектичну художньо-філософську систему світобачення та нові інтерпретації популярних тоді інтелектуальних течій (ідеалізму, раціоналізму, матеріалізму тощо) і поширених жанрів (діалогу ідей, філософської казки, епістолярного роману тощо). Просвітництво без ідей Де Сада — вже неможливе. Бодлер, своєю чергою, назавжди змінює уявлення загалу про антиестетизм і модернізм у цілому, тож читати всіх Бодлерових наступників, яких характеризуємо як модерністів, "без Бодлера" просто неможливо.

Таким є практичний підхід Батая до визначення місця авторів у Каноні, хоча теоретичне обґрунтування цих ідей залишає читачів наодинці з не найпростішою манерою письма французького мислителя. Можлива причина цього — гранична філософічність його аналізів літературних текстів; недарма деколи критичний доробок Батая класифікують як "філософію літератури" (25; 45).

Отже, концептуальний підхід, презентований у працях обох учених, заслуговує на пильну увагу й зосереджене вивчення як науковцями, так і пересічними читачами. Однозначними перевагами теорій є їхня системність, умотивованість, потужна аргументаційна база із залученням накопиченого досвіду світового літературознавства. Серед недоліків не можна проігнорувати певну претензійність окремих доказових пасажів теоретиків, снобізм, елітарність, орієнтованість не на типового читача, а на "читача ідеального" (згідно з розумінням цього поняття кожним із дослідників).



УСЕ, АЛЕ НЕ ЦЕ: АНТИПІДХІД

Послідовники цього підходу систематично зміщують акцент з питання "Що варто читати?" на "Що читати не треба?".

Яскравий приклад – антисписок Володимира Набокова. Сам автор ніколи не укладав нічого подібного, але його окремі огляди письменників та їхніх творчих метод рясно перемережані численними інтерв'ю, промовами та редакційними передмовами. Збірка Strong opinions by Vladimir Nabokov представляє найяскравіші з них, переважно спираючись на курси лекцій, прочитані автором (9-12). Урешті, 97 письменників — від Шекспіра до Пастернака — поперемінно піддаються нещадній або м'якій критиці Набокова. Наприклад, Платоном "він ніколи справді не захоплювався", Гоголя вважав "жахливим у його українських повістях", Альбера Камю змалював "вторинним, ефемерним і бундючним", а Жана-Поля Сартра "навіть відразливішим за Камю".

Аналогічну концепцію спробували втілити в життя редактори популярного видання GQ, уклавши список "21 книжка, не варта читання". Аргументація журналістів така: не всі Великі Тексти залишаються такими ж добрими з плином часу. Деякі з них расистські, деякі — сексистські, але переважна більшість просто "really, really boring". Під це означення потрапляють класичні тексти Гемінґвея, "Ловець у житі" Селінджера, "Пригоди Гулівера" Джонатана Свіфта та Біблія. Останню засуджено за самоповторюваність, суперечливість, відразливі сцени та зловмисність. Натомість редактори щомісячника пропонують читати сучасну американську романістику, нон-фікшн та белетризовані біографії.

Недоліки підходу: усе та ж суб'єктивність — ми знову вимушені покластися на силу Авторитету, тільки цього разу він не рекомендує, а застерігає.

Переваги: застосування цієї концепції на практиці анулює негативність читацького досвіду як такого, якщо розглядати читання як шлях до створення індивідуального антисписку. Яким поганим не виявляється текст по прочитанні, він поглиблює наше розуміння того, що на нашу читацьку увагу в майбутньому не заслуговує.



ХОЛОДНИЙ РОЗРАХУНОК: СТАТИСТИЧНИЙ ПІДХІД

Кількісний підрахунок згадок, схвальних і несхвальних рекомендацій та книжкових продажів часто визначає читацькі орієнтири. Саме таку методику використав оглядач The News & Observer Дж. Педер Зейн для свого дослідження (21). Зейн звернувся до 125-ти відомих американських і британських письменників з проханням проранжувати 10 найвеличніших текстів усіх часів. Завдяки подальшому аналізу даних авторові вдалося скласти кілька узагальнювальних списків: наприклад, "10 найвеличніших авторів" (на 1-му місці Толстой, на останньому — Джейн Остін), "10 головних текстів ХІХ ст." ("Анна Кареніна" — "Емма") та інші.

Цікаві й більш глобальні дослідження. Наприклад, розрахунок "25 найпродаваніших книг усіх часів" (6). Автори не включили головних гігантів — політичні й релігійні бестселери, як-от Біблію, Коран та "Цитати Голови Мао Цзедуна", — через об'єктивну неспроможність обчислити всі наявні примірники. Як наслідок, у першій п'ятірці опинилися дійсно популярні найменування: "Дон Кіхот" Сервантеса, "Два міста" Діккенса, "Володар перснів" Толкіна, "Маленький принц" Екзюпері та "Гаррі Поттер" Роулінґ.

На противагу масштабним узагальненням, результати локальних обчислень інтерпретувати легше. Як пише The Guardian (20), серед сотні найбільш продаваних книжок Сполученого Королівства провідні позиції займають "Код да Вінчі", "Гаррі Поттер" і "50 відтінків сірого".

Статистичний аналіз застосовують також для аналізу тенденцій у наданні світових (Нобелівська) та національних (Пулітцерівська, Букерівська, Гонкурівська) літературних премій. Так, перелік нобелівських лауреатів (14) вкаже на беззаперечних лідерів: найбільше переможців походять з Франції, а ось оригінальні тексти частіше за все пишуться англійською.

Цікаві й самі критерії відбору переможних авторів і текстів, якими послуговуються під час започаткування літпремій. Так, згідно із заповітом Альфреда Нобеля, письменників(-иць) варто відзначати за "найвидатніші роботи в напрямку ідеалізму". Вочевидь, поняття "ідеалізм" Нобель ніяк не окреслив, тож не минає й року без звинувачення членів нобелівського комітету в некоректному трактуванні "ідеалістичного критерію", а отже й у неправильному виборі лауреатів(-ток). Крім того, дослідити процес практичного застосування цього критерію щодо гіпотетичних переможців неможливо: усі обговорення та дискусії членів комітету тримаються в секреті та не розголошуються навіть після офіційних оголошень.

Перший скандал відносять до першої ж церемонії нагородження (1901 р.), коли замість усіма очікуваного вибору — Льва Толстого — переможцем виявився французький поет Сюллі-Прюдом. Найяскравішим скандалом стала премія 1961 р., на якій відзначили югославського письменника Іво Андрича, але проігнорували надпопулярного Дж. Р. Р. Толкіна. Останню негативну конотацію у словосполученні "Нобелівська премія" символізувало рішення не оголошувати переможця в 2018 р.

Щодо національних винагород, то концептуальних визначень вони не мають зовсім:
  • Букера з 2014 р. присуджують будь-яким авторам будь-яких текстів, написаних англійською або перекладаних англійською і виданих у Сполученому Королівстві (раніше принциповим було проживання номінанта в одній з країн Співдружності або в Ірландії);

  • Гонкурівською премією відзначають авторів прозових творів, написаних французькою мовою;

  • Пулітцерівська (та номінація, що стосується саме художньої літератури) премія покликана відзначати художні книги, написані американськими письменниками, бажано про Америку.
До цих винагород нерідко закидають те ж, що й до Нобелівської: беззмістовне слідування за показниками толерантності, політизованість, несприйняття нових формальних та ідейних експериментів у літературі тощо.

Отже, міжнародний і національний досвіди відбору лауреатів(-ток) корисні не стільки наявністю ефективних і чітко окреслених еталонів доброї літератури, скільки прикладами тих критеріїв, що створюють довкола літератури неконтрольований хаос.

Недоліки підходу: визнання споживачів не гарантує високої якості популярних текстів.

Переваги: максимальна об'єктивність вихідних даних.



А СУДДІ ХТО?

Зрештою, жоден з представлених підходів не є остаточним і загальновизнаним. Спільний недолік — суб'єктивність упорядників та читачів. Наскільки загалом можливе укладання універсального перманентного списку обов'язкових текстів, як часто він мусить оновлюватися (і чи мусить узагалі), за якими критеріями має відбуватися відбір і хто його мусить здійснювати — усі ці проблемні аспекти зводяться до питання, наскільки літературна критика може існувати як така, якщо необ'єктивного сприйняття тексту не уникнути. Ці та інші аспекти формування літканону активно аналізуються в сучасній філології (4 та 18).

Дані, зібрані у цьому огляді, створюють широке поле для можливих інтерпретацій з точки зору різних теорій літкритицизму: структуралізму, постструктуралізму, психоаналітичної й феміністичної теорій та інших. Поза сумнівами, подальший аналіз авторських, концептуальних та статистичних підходів до формування літканону становить чималий інтерес для літературознавства в цілому.

Хай там що, відмінні методики складання життєвих читацьких списків можуть якісно поліпшити чи бодай урізноманітнити процес сприйняття інформації. Характерні риси вищеописаних підходів ви помітите нижче в запропонованому мною алгоритмі відбору текстів:
Джерела

1. "21 Books you don't have to read". Editors of GQ. GQ. Web. 19 April, 2018. <посилання>.

2. Baker, Carlos. Ernest Hemingway: A Life Story. — New York: Charles Scribner's Sons, 1969. Print.

3. Hemingway: The Writer as Artist. — Princeton: Princeton UP, 1972. Print.

4. Barry, Peter. Beginning Theory: An Introduction to Literary and Cultural Theory. 3rd Edition. Manchester University Press, 2009. Print.

5. Bataille, Georges. La Littérature et le mal. Emily Brontë - Baudelaire - Michelet - Blake - Sade - Proust - Kafka - Genet. Folio (no 148), coll. "Essais", Paris, 1990. Print.

6. Clear, James. "Best-selling books of all-time". Best books. Web. 2018. <посилання>.

7. Gerald, Martin. Gabriel García Márquez: A Life. — London: Penguin, 2008. Print.

8. Márquez, Gabriel García. Living to Tell the Tale. Edith Grossman (Translator), ed. Vintage International, Los Angeles, 2004. Print.

9. Nabokov, Vladimir. Lectures on Literature. Edited by Fredson Bowers, introduction by John Updike. Copyright, 1980 by A Harvest Book, INC. Print.

10. Lectures on Russian Literature. Mariner Books, Virginia, 2002. Print.

11. Nikolai Gogol. New Directions, New York, 1961. Print.

12. Strong opinions. Vintage; Reissue edition, New York, 1990. Print.

13. "Nabokov`s recommendations". Wikidot. Web. <посилання>.

14. Nobel Prize Winners: an H. W. Wilson Biographical Dictionary. Edited by T. Wassoon. New York: H. W. Wilson Company. 1987. Print.

15. Price, Derek J. de Solla. Little science, big science—and beyond. Columbia University Press, New York, 1986. Print.

16. Reynolds, Michael. Ernest Hemingway, 1899–1961: A Brief Biography // A Historical Guide to Ernest Hemingway / Linda Wagner-Martin (ed). — New York: Oxford UP, 2000. Print.

17. Hemingway: The Final Years. — New York: Norton, 1999. Print.

18. Richard A. Posner. The Decline of Literary Criticism. University of Chicago Law School, Chicago Unbound, 2008. Print.

19. Samuelson A., Darby Diane. With Hemingway: A Year in Key West and Cuba. Random House, New York, 1984. Print.

20. "The top 100 bestselling books of all time: how does Fifty shades of Grey compare?". Editors of the Guardian. The Guardian. Web. 9 August, 2012. <посилання>.

21. Zane, J. Peder. The Top Ten: Writers Pick Their Favorite Books. W. W. Norton & Company, New York, 2007. Print.

22. Батай Жорж. Сюрреализм и его отличие от экзистенциализма // Предельный Батай : сб. статей. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. – С. 295-296.

23. Блум, Гарольд. Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під загальною редакцією Р. Семківа. — Київ: Факт, 2007.

24. Буцикіна, Є. О. " Естетичний аналіз літературно-критичних ідей Ж. Батая в межах трансгресивного досвіду". Мультиверсум. Філософський альманах-2014. – Випуск 8-9 (136-137). – С. 148-457.

25. Гудзенко, Є. О. "Філософське підґрунтя трансгресивної проблематики Жоржа Батая: естетичний аналіз". Філософські науки. – Випуск 20 (2013). – С. 44-51.

26. Еко, Умберто та Кар'єр Жан-Клод. Не сподівайтеся позбутися книжок / переклад з франц. І. Славінської. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

27. Семків, Ростислав. Як читати класиків. Київ: Пабулум, 2018.

28. Штерн, Людмила. Поэт без пьедестала: Воспоминания об Иосифе Бродском. — М.: Время, 2010. - С. 224-227.



Для подальшого вивчення:

<посилання> - відеолекція "Абсолютні книги: підходи до формування канону світової літератури" від Мистецького Арсеналу.

<посилання> - тематичний випуск, присвячений проблемі літканону, в аналітично-пізнавальній програмі "Букоголіки"

<посилання> - "How to read a book" by Joseph Brodsky. Стаття Бродського для New York Times з персоналізованими порадами щодо вибору поезії до прочитання.

<посилання> - "Букер і майже-Нобель 2018: тріумф злободенності", стаття Євгенія Стасіневича про виклики і поразки сучасних літпремій.

<посилання> - топ-10 письменників усіх часів на базі дослідження Дж. Педера Зейна.

<посилання> - список Бродського у відкритому доступі.

<посилання> - список Гемінґвея у відкритому доступі

<посилання> - список Фіцджеральда у відкритому доступі

<посилання> - список Маркеса у відкритому доступі

<посилання> - витяг з книги Гарольда Блума "How to Read and Why" зі списком текстів, що вчать читати "велику літературу".

<посилання> - список лауреатів Нобелівської премії з літератури

<посилання> - список лауреатів Пулітцерівської премії в номінації "За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку"

<посилання> - список лауреатів Букерівської премії

<посилання> - список лауреатів Гонкурівської премії

<посилання> - список лауреатів Шевченківської премії

<посилання> - список переможців і фіналістів конкурсу "Книга року ВВС. Україна"