КРИТИЧНИЙ ДИСКУРС-АНАЛІЗ ТА ФЕНОМЕН НАСИЛЬСТВА

В'ячеслав Циба
кандидат філософських наук
Поширенні в повсякденні — дискурси, що перетинаються в одному контексті, скажімо, сутички мітингувальників: дискурс влади-поліцейського, дискурс побитого протестувальника, дискурс водія-що-позирає-з-віконця-автівки-на-обох, дискурс журналіста etc.
Можна порівняти з висловом Ролана Барта «Мова — це фашист».
Тому крайній прояв влади — насильство — загрожує десуб'єкцією частини її учасників.
Об'єктивна нагальність проблеми посилювалася хвилею глибоко рефлексивних текстів жертв насильства, в яких індивідуально пережиті страждання були поставлені в контекст протиставлення між цінностями та культурною ідентичністю («Чи це людина?» П. Леві, «Потойбіч провини й каяття» Ж. Амері, «Допит» А. Аллеґа, «Гнані й голодні» Ф. Фанона тощо).
Тим самим критика насильства стає критикою мови влади.
Політично зумовлених культурних логік насильства.
Критичний дискурс-аналіз — науковий підхід, сфокусований на виявленні та поясненні: як форми дискурсів (внутрішньо-узгоджених систем висловлення), поширених в повсякденні, впливають на дії їхніх носіїв, співвідносять їх із системами панування та підпорядкування, як визначають соціальні позиції, статуси й оцінки.* Іншими словами — це вивчення способів залежності між тим, як говорять, і тим, як це зміцнює/похитує політичні структури контролю.

Підхід виник як синтез ідей французьких філософів-постструктуралістів та представників неомарксистської критичної теорії суспільства (Франкфуртська школа). Безпосередній поштовх на становлення КДА справили праці Мішеля Фуко, який у своїй лекції «Порядок дискурсу» (1971 р.) прямо стверджував: «Дискурс слід розуміти радше як насильство, яке ми чинимо над речами, принаймні, як певну практику, яку ми нав'язуємо їм».* Тож аналіз публічних дискурсів дозволяє опрацювувати мовлення на рівні практик панування та соціальної ієрархізаці. Для Фуко відносини влади (а не абстрактна влада як така) спираються на презумпцію: у таких відносинах з обох сторін діють суб'єкти.*

Насильство імпліковане в дискурсі явно чи приховано. Проте, позаяк ідеться про стосунки контролю й управління, насильство варто розуміти як «латентне підґрунтя» будь-якої дискурсивної практики. Здійснювати насильство через дискурс не означає обов'язково «завдавати болю», «утискати». Мовиться радше про те, щоб підлеглі групи й індивіди «не були спроможними порушувати наявний статус-кво» і не вилучалися з актуального політичного поля взаємодії як значущі та рівноправні суб'єкти.
Уніфікація дискурсу робить його інструментом насильства.
Критичний дискурс-аналіз насильства

Насильство як самостійне складноструктуроване явище стає об'єктом академічного (передусім — соціологічного та філософського) інтересу на межі 1960-1970-х років. Причин для цього було щонайменше дві. Перша пов'язана із трансформацією західних суспільств, що стали ареною боротьби за громадянські права меншин, вимоги яких потребували обґрунтування і ставили під сумнів леґітимність наявних суспільних інститутів.*

Друга причина полягала у методологічній еволюції наукового знання — відмові від підходів, в яких однорідність опису та пояснення явищ ґрунтувалися на унітарній (часто вузькій) теоретичній основі. Наприклад, пояснити у мегаполісах спалахи молодіжного насильства, спрямованого проти молоді з іншими культурними смаками, було складно. Звичні марксистське, структуралістське і хоч би яке інше пояснення спиралися на переконання у статичності концептів, якими користувалися вчені. Так, подібні дослідницькі підходи не відповідали ні змісту, ні динаміці свого предмета. За цих умов продуктивнішою стає ідея про те, що концепти продукують реальність. Значення, які репрезентують позалінґвістичну реальність, активно впливають на неї.
Концепти вибудовують реальність, покладаючи межі несимволічному.
У нашому випадку те, що кажуть/не кажуть про насильство його учасники, відкриває нам зсередини смислову динаміку його, насильства, продукування. Тому насильство слід розглядати як специфічну форму комунікації, крізь призму якої проступають інші її форми.


Витоки критичного дискурс-аналізу насильства

За Полем Рікером, насильство завжди є омовленим (таким, що артикулюється мовою). Сам факт омовленості насильства є способом його мінімізації, позаяк він може повернути до простору раціональних арґументів. Це дає підстави казати про невластивість насильства дискурсові: мова творить значення, їй чуже обмеження лише сказаним. Мова відсилає й до невисловленого: в паузі, у натяку тощо; натомість насильство в дискурсі полягає у твердженні, що вся царина мовлення вичерпується лише однією модальністю дискурсу. Бути ненасильницьким у дискурсі означає обстоювати розмаїтість мов. Спосіб нейтралізації насильства, а також його попередження — публічне обговорення, (коли) сила викриває свою природу безболісно й позаперсонально, себто у просторі обговорення застосування сили.

Радикально інший підхід бачимо у Жака Деррида. Він розрізняє трансцендентальне насильство західної метафізики (вимогу мислити у відповідності з принципом тотожності та єдності) та онтологічне насильство (силову дію як наслідок такого мислення). Деррида наполягає, що непосувна «межа між насильством і ненасильством лежить не між мовленням і письмом, а всередині кожного з них». Адже якщо мовлення є спонтанним та окреслює індивідуальні можливості, то дискурс характеризується протилежними ознаками: він є колективною справою, структурованими правилами та функціонує для обґрунтування рішень і прав. У дискурсі так чи так йдеться про визнання.
Поле напруження між дискурсом і насильством виходить на яв у розмові про ідентичність.
Аби визнання з розряду теоретичної проблеми перейшло на рівень політичних ґарантій, Джудіт Батлер адаптує розрізнення Деррида як різницю між символічним/нормативним і матеріальним насильствами. Вперше дискурсивне було позначено як правила інституціоналізації заявленого в риторичних практиках. Насильство є розірванням ниток, якими ми прив'язані до умов свого життя, що заважає нам будувати власну ідентичність, тобто реалізацію можливостей свого «тіла» назовні. Оскільки для дискурсу і для інститутів спільним полем є нормативність, її слід піддати аналізу з метою подолання ексклюзивного характеру реалізації норм (а відтак — супутнього йому матеріального насильства).* При цьому фокус уваги очевидно зміщується на утвердження ґендерними групами та різноманітними меншинами інструментів захисту власної ідентичності.


Проте у подібній дискусії допустиме застереження: мова неспроможна збагнути насильство, адже є невіддільною від нього, інакше-бо вона могла би ставити під питання саму себе (позаяк будь-яка дія, що претендує на значущість, потребує її посередництва). Та попри позірну правильність, ця гадка є хибною: і насильство, й мова хоч і різняться за способом даності (перше не може не бути артикулюваним, друге зазвичай «кричить» лише в метафоричному сенсі), а все ж є спорідненими за своєю соціальною природою. Знакові системи увиразнюють соціальне походження насильства, відмежовуючи його від простої агресії, вказуючи на наявний у ньому синтез (а) нормативних принципів і (б) ситуаційно-приписаних цілей. Зауважмо: коли розмова обривається і в хід ідуть кулаки, дискурс триває в іншому вимірі.
Дискурс не припиняється, він змінює форми.
КДАН у соціальних науках

У центральній для розуміння КДАН праці «Дискурс і панування» (2008) голландський лінґвіст Тьйон ван Дейк виводить означену тематику з поля суто філософських рефлексій, транспонуючи їх у простір соціальних наук. Оскільки, на його думку, критичний дискурс-аналіз є не методом, а можливістю множини методів, слід вивчати, як влаштовані семантика наративів, риторика політичного дискурсу, прагматика розмови, семіотика стилю тощо. За цих обставин аналіз соціальних умов використання мови панівними й підпорядкованими групами проливає світло на те, як відбувається творення та відтворення модельних репресивних практик в управлінні дискурсом. Отож від аналізу гегемонії * увага посувається на виявлення координаційних схем між знанням, публічними дискурсами та інтересами символічних еліт. Унаслідок такого переходу фактичним матеріалом для вивчення стають не впливові тексти символічних еліт (експертів, філософів, науковців), а радше загальновживані й доступні медіа-продукти.


Важливі тексти

Насильство як феномен досвіду

Агамбен Дж. Homo Sacer. Что остается после Освенцима: Архив и свидетель. — М.: Европа, 2012. [Homo Sacer III, 2004]

Арендт Х. О насилии / Пер. с англ. Г.М. Дашевского. — М.: Новое издательство, 2014. Оригінальний текст 1970 р.

Жижек С. О насилии. — М.: Европа, 2010. — С. 49-59. — Оригінальне видання 2009 р.

Сонтаг С. Смотрим на чужие страдания / Regarding the Pain of Others [2003]. — М.: Ад Маргинем, 2014.


Логіка насильства в культурних практиках

Ветлесен А. Философия боли / Пер. с норв. Е. Воробьевой. — М.: Прогресс-Традиция, 2010.

Дерида Ж. Насильство та метафізика [1964] // Дерида Ж. Письмо та відмінність / Пер. з фр. В. Шовкуна. — К.: Основи, 2004. — С. 157–311.

Butler, J. Precarious Life. The Power of Mourning and Violence. London; New York: Verso, 2004.

Collins, R. Violence. A Micro-Sociological Theory. Princeton; Oxford: OUP, 2008. — Укр. переклад фраґментів.

Scarry, E. The Body in Pain. Making and Unmaking of the World. Oxford University Press, 1985, pp. 3-59.



Застосування теорій КДАН

Ван Дейк Т.А. Дискурс и доминирование (2008).

Bourdieu, P. Language and Symbolic Power. Harvard University Press, 1991.

Butler, J. Excitable Speech. A Politics of the Performative. New York & London: Routledge, 1997.

Hanssen, B. Critique of Violence. Between Poststructuralism and Critical Theory. London; New York: Routledge, 2000, pp. 159-178.

Fairclough, N. Critical Discourse Analysis. A Critical Study of Language. London; New York: Routledge, 2010. O'Connor. P. 1995 Discourse of Violence. Discourse and Society, 6(3), 307-318.

Language and Violence. Pragmatic Perspectives / Ed. by Daniel Silva. John Benjamins Publishing Co., 2017. Окремі розділи доступні тут.

McKeever, R. 2013 How Racist Violence becomes a Virtue: An Application of Discourse Analysis. International Journal of Conflict and Violence, 7(1), 108-120. Ricoeur, P. Violence and Language, In: Ricoeur, P. Political and Social Essays. Athens: Ohio University Press, 1974, pp. 32–41.

Wilson, J. 1993 Discourse marking and accounts of violence in Northern Ireland. Text 13(3), 455–75.



Дослідницькі Центри й програми

Академічна мережа культурних і соціальних досліджень насильства (Оксфорд).

Програма з досліджень насильства в Університеті Ювяскюля (Фінляндія).