Феміністичний рух дуже різний та внутрішньо суперечливий. Щоб дати собі раду посеред рясного розмаїття політичних ініціатив, активістських проектів, академічних і художніх текстів, філософських доробків, мистецьких практик та інших починань, що іменують фемінізмом, корисно мати під рукою мапу, котра спрощує орієнтування на місцевості. Стаття Анни Ваколюк значною мірою і є такою мапою, адже дозволяє швидко і майже безболісно поринути в контекст дискусій, що мали й мають місце на території кіберфемінізму.

В Україні розмови про кіберфемінізм нерідко сприймаються як своєрідна «екзотика» навіть серед прихильниць феміністичного руху, не кажучи вже про ширшу аудиторію. А насправді ж у кіберфеміністок за плечима сьогодні є доволі тривала, динамічна, а подекуди і драматична історія (або «історії» в сенсі «stories»). Ця стаття також стала однією з історій про кіберфемінізм. Авторка ставить собі за мету проаналізувати дискурси двох кіберфеміністичних інтернаціоналів (1997 та 2017 років), «щоб виокремити основні зрушення у риториці руху, зокрема у політичному вимірі». Дослідницьким інструментом вона обирає критичний дискурс-аналіз Нормана Феєркло.

Одразу зазначимо, що у статті представлена радше загальна дослідницька стратегія Феєркло, ніж послідовна імплементація його методичних рекомендацій. Це ніяк не шкодить загальному викладу, хоча зобов'язливе словосполучення «компаративний дискурс-аналіз» цілком можна було б прибрати з опису статті. Авторка справді прагне проаналізувати кіберфеміністичні дискурси на трьох рівнях: текстів, дискурсивних практик та соціальних контекстів, але при цьому вона не висвітлює критерії, правила добору і кодування дискурсивних одиниць (Fairclough, 230). Разом із тим, Анна досить аргументовано пояснює, чому обрала саме цей корпус текстів і на що саме звертатиме увагу при аналізі: визначення «кіберфемінізму», образ активістки та ставлення до нових технологій.


Авторка називає кіберфемінізм «політично-мистецьким рухом», котрий значною мірою виник завдяки доробку двох філософинь – Донни Гаравей і Седі Плант. Але цікаво, що в обговоренні кіберфеміністичних інтернаціоналів 1997 та 2017 років фундаментальний філософський контекст цих дискусій витіснений на другий план. Можливо, це не стільки вада статті, скільки специфіка проаналізованих у ній полемік. У тексті доволі ґрунтовно розкриваються активістські (в сенсі стратегій боротьби з патріархатом), технологічні та мистецькі виміри кіберфеміністичної критики. Водночас антропологічні й епістемологічні імплікації кіберфеміністичної критики (вкрай важливі для тієї ж Донни Гаравей) здебільшого залишаються поза увагою.

Ще в 1988 році Гаравей писала: «ми, феміністки… є "групами осіб, особливо зацікавлених" у витонченій царині епістемології» (Haraway, 575). Тексти Гаравей, включно зі славнозвісним «Маніфестом кіборгів», є не лише феміністичною реакцією на «виклики сучасності», але й розвитком та переоцінкою теоретичних аргументів представниць і представників ґендерних студій, лівої гуманітаристики, соціального конструктивізму, філософського матеріалізму та Science and Technology Studies 1970-х і 1980-х років. Стаття Анни Ваколюк описує появу й еволюцію кіберфемінізму здебільшого як реакцію на новітні соціотехнічні умови, де сам кіберфеміністичний дискурс змінюється здебільшого внаслідок зміни соціального контексту (наприклад, комерціалізації інтернету й узвичаєння технологій), а не внаслідок критичної переоцінки панівних теоретичних моделей. Наприклад, цю переоцінку можна було провести через проблематизацію соціального конструктивізму (Lykke, 132) або підваження фундаментальних дихотомій статі/ґендеру, матерії/дискурсу, природи/культури (Barad, 801–803).


Загалом стаття стає надзвичайно цікавим і зваженим провідником в історію кіберфеміністичного руху. Задекларована у вступі логіка викладу витримана майже стовідсотково. Попри академічну стриманість авторської риторики, в запропонованій розповіді можна віднайти і певні драматичні нотки. Кіберфемінізм зразка 1997 року постає як романтичний утопічний рух, що має перед собою (все ще) непідвладний патріархату й ґендерним ієрархіям континент (Інтернет), котрий цілком може стати форпостом емансипаційної боротьби. Учасниці руху сповнені ентузіазму, відчуття власної правоти та готовності вести партизанську війну в кібер-запіллі. Потім світло гасне, лаштунки змінюються. Перед нами постає світ 20 років потому. Інтернет колонізовано капіталізмом, державою і патріархатом. Він виявився взагалі не тим, чим здавався раніше. Колишні партизанки зітхають за мрійливою молодістю, коли «cyber was sexy», і нарікають на брак самокритики. Тепер «cyber is banal», а замість креативних лінгвістичних диверсій, на кшталт «grrrl» чи «femail», їм доводиться вести розлогі дискусії з онлайн-сексистами під дописами із хештегом #me_too або #black_lives_matter, мимохідь блокуючи контекстну рекламу з об'єктивацією жіночого тіла. Зрідка влада підіграє їм: сексистів карають (банять, штрафують чи навіть віддають під суд). У такі моменти вони особливо гостро відчувають: щось пішло не так, адже їм самим ніколи не подобалися репресивні практики. Тепер їхня ставка – мережева солідарність, удоступнення знань (Sci-Hub), онлайн-самоосвіта й мистецький епатаж.

Звісно, цей наратив надміру драматичний. Втім, подібна фікція дає змогу гостріше поставити кілька питань. Чи стала історія кіберфемінізму 1997–2017 років історією розчарування? Якщо ні, то що саме рух може записати у свої здобутки? Чи має цінність прив'язка до означника «кіберфемінізм», або, можливо, є більш змістовні «нодальні точки»? Як саме кіберфеміністичний дискурс зараз пов'язаний з ширшим колом соціальної критики? Хто його союзники і хто суперники? Ці питання вартують подальших досліджень, чудовою стартовою точкою для яких може стати текст Анни Ваколюк.



БІБЛІОГРАФІЯ


1. Fairclough, N. (1992) Discourse and social change. Cambridge: Polity press.

2. Haraway, D. (1988) Situated Knowledges: The Science Question in Feminism and the Privilege of Partial Perspective. Feminist Studies, 14(3), 575–599.

3. Lykke, N. (2010) The Timeliness of Post-Constructionism. NORA – Nordic Journal of Feminist and Gender Research, 18:2, 131–136.

4. Barad, K. (2003) Posthumanist Performativity: Toward an Understanding of How Matter Comes to Matter, Journal of Women in Culture and Society, 28:3, 801–831.