ЧОМУ ВАЖЛИВО ПОЧИНАТИ З «НАВІЩО?»

Петро Чорноморець
кандидат біологічних наук, співавтор освітнього простору «Майбутні», запрошений викладач Києво-Могилянської бізнес-школи
Союз — як окупаційна влада — разом із русифікацією України використовував ще одну хитру тактику (цей прийом народився ще в Візантії, якщо не раніше). Усвідомлюючи, що повна русифікація займе багато часу й зустріне спротив, він старався максимально мімікрувати під місцеву мову і культуру, поступово витісняючи їх. Союз робив так всюди — від Середньої Азії до України. Звідси й поява потворних слів штибу «радянський». Аби акцентувати увагу на окупаційному характері совєцької влади (я дбайливо ставлюся до національної ідентичності, незважаючи на те, що я — русифікований українець), я й пишу слово «совєтський» замість «радянський». Це не моя ідея і не моє обґрунтування, але я вважаю це важливим. Тим паче, це слово не перекладається жодною іноземною. Англійською вживають «Soviet Union, а не Counselling Union». Так само і в інших мовах.
Одразу до справи. Що добре:

До цієї статті я знав менше. Щось дізнався, щось усвідомив чіткіше та структурував свої знання. Отже, є, про що говорити і дуже круто, що автор взявся за цю тему. Він цілком пристойно проаналізував інформацію, чітко окреслив основні напрямки досліджень й структурував їх результати. Богдан розуміє тему та зміст отриманих у цитованих джерелах результатів, володіє використаними методами дослідження. Особливо мене потішив підрозділ з розмежуванням термінології: на початку будь-якої дискусії критично важливо зводити поняття.

До чого я маю зауваження й що на місці автора робив би інакше?

Я вважаю загальною проблемою проблемою постсовєтської[1] науки «мертву» мову та формулювання тем досліджень на кшталт «Застосування якогось там методу для дослідження дуже важливої фігні» або «Порівняння двох принципових підходів у дослідженні тої самої фігні». Наукова мова — важлива частина редакційної політики Локусу та, відповідно, вимога до авторів. Але я вважаю, що навіть у глибоко наукових статтях, навіть найскладніші ідеї цілком можливо описати людськими формулюваннями. Для цього, як на мене, достатньо зробити два кроки. Перший: усвідомити, що наука — це не про серйозних дядьків, які говорять незрозумілі речі, а про яскравий інтерес до життя і вміння найскладніші речі зрозуміти та пояснити малій дитині (дякую дідусю Фейнману). Другий: почати ставити задачу досліджень інакше, адже таким чином формулювання автоматично спростяться. Тому давайте поговоримо про формулювання теми і те, чому це важливо.

Вважаю, що подібне формулювання теми («Обмеження та можливості біологічного підходу до…») зміщує наш фокус уваги з об'єкту дослідження на застосований метод або групу методів. Це впливає на пошук джерел та їх аналіз. Автор багато думає про те, «а що там кажуть біологи, а що — соціологи, і як мені їх взагалі звести до спільного знаменника». Частково це заважає сфокусуватись на реальній темі дослідження.

Акцент на методі має сенс виключно якщо ми ставимо за мету валідацію цього методу — хочемо довести, що він працює або ні. Або ж коли ми знаємо, що загалом метод працює, але хочемо зрозуміти, чи підходить він саме для нашої суперважливої задачі.

Але. У більшості випадків у фокусі нашої уваги має бути зовсім не метод. Метод — це лише засіб, за допомогою якого ми отримуємо відповіді на наші запитання. Крім того, ми знаємо, що біологічні методи (нейрофізіологічні, генетичні підходи тощо) цілком валідні. У статті ж автор точно не займався їх перевіркою. Він аналізував результати, отримані іншими дослідниками, за допомогою вже валідних методів, аби отримати відповіді на власні запитання. Таким чином, автор формально зазначає, що аналізує саме методи, тоді як насправді шукає відповіді на власні питання.

Отже, маємо ситуацію, коли заявлений (огляд методів) та реальний фокус уваги (пошук відповідей на питання автора) не співпадають. Саме це заважає як автору під час аналізу та структурування інформації, так і читачеві у пошуці відповідей на свої запитання. Можливо, якби автор фокусувався на власних питаннях, він би підійшов до теми інакше, не фокусуючись саме на методах.

Давайте спробуємо принаймні частково поладнати із цією проблемою. Навіщо насправді ця стаття? Які запитання нас дійсно можуть цікавити стосовно теми сексуальної орієнтації?

Я б сказав, що все, що нас може цікавити, стосується двох принципових ситуацій.
Перша: людина припускає, що має відмінну від традиційної орієнтацію. Тоді її запитання зводиться до «Що мені з цим робити?»
Друга: суспільство зіштовхується з людьми з відмінної від традиційної сексуальною ідентифікацією. І тоді вже маємо запитання від суспільства: «А що нам з цим робити? Чи є загроза і яка?»

Чи може наука дати відповідь на ці запитання? Ні. Перше — питання особистого вибору. Друге — суспільного договору.

З іншого боку, наука може дати підґрунтя для того, щоб ми формулювали помірковані та адекватні відповіді.


Потенційно ми можемо багато чого оцінити за допомогою науки. «Нормальність» різних варіантів сексуальної орієнтації. Причини різноманіття (філогенетичні та онтогенетичні). Особливості успадкування та взагалі його існування. Зв'язок між навколишніми умовами й орієнтацією. Можливість зміни орієнтації у тому чи іншому віці. Фактори, які вливають на усвідомлення орієнтації та сексуальну ідентифікацію. Відповідно, можемо зробити висновок, чи може орієнтація змінюватись під впливом пропаганди. Можемо навіть набратися аргументів для оцінки ситуації, коли людина змінює сексуальну ідентифікацію після, наприклад, легалізації одностатевих шлюбів.

Це підґрунтя у статті присутнє. Дійсно, автор оглядає можливості успадкування, окремі дані стосовно нейрофізіології та впливу на формування орієнтації зовнішніх чинників на різних етапах онтогенезу. Також зрозуміло, де є відносно вірогідне наукове знання (100% вірогідності все одно не буде), а де — припущення та гіпотези. Втім, я припускаю, що більш чіткий фокус (на питаннях штибу «Навіщо стаття? Відповіді на які питання я насправді шукаю?»), дуже допоміг би автору як з пошуком інформації, так і її структуруванням.