ЕМАНСИПАТИВНА МЕТОДОЛОГІЯ ЖАКА РАНСЬЄРА. ОГЛЯД КНИЖКИ «УЧИТЕЛЬ-НЕЗНАЙКО»

Ксенія Мейта
історикиня філософії
Жан Жакото (1770-1840) – французький педагог та філософ, засновник методу інтелектуальної емансипації.
Парадокс толерантності Поппера означає потребу в деяких етичних обмеженнях у терпимості. Адже окремі радикальні соціальні ідеї – навіть на позір конструктивні, наприклад, всеохопної толерантності – можуть бути небезпечними для людства, а тому є неприйнятними.
Організація, заснована графом де Ластейрі, для перевірки дієвості передових (на той час) методів народної просвіти експериментальним шляхом.
Жак Рансьєр – упізнавана постать французької філософії, лівий інтелектуал, котрий у своїх роботах наголошує на потребі самостійного мислення. У своїх теоретичних побудовах він торкається багатьох тем: в етичній площині Рансьєр наполягає на позбавленні індивіда образу абсолютної жертви, а в естетичній – прагне вивести сучасні мистецькі твори на рівень аналізу несвідомого. Заразом він також пропонує переосмислення традиційних педагогічних стратегій. 11 травня 2018 р. почесний професор університету Париж VIII у межах Київського інтернаціоналу прочитав лекцію «Реполітизуючи французький 68-й», присвячену здобуткам французького революційного руху того часу. Попри неоднозначність Рансьєра як мислителя, його виступ став черговим підтвердженням синтезу мистецтва та соціального активізму.
Жак Рансьєр//The European Graduate School
«Учитель-незнайко: п'ять уроків із розкріпачення розуму» (1987 року) – це спроба переосмислити попередні педагогічні стратегії, які застосовувалися в різні історичні епохи. Рансьєр фокусується на емансипативному методі універсального навчання, експериментальні практики якого викладені у роботі Ж. Жакото «Рідна мова». [1]

Праця Рансьєра зацікавила мене саме тим, що автор, на противагу німецьким та англо-американським підходам до філософії освіти, намагається концептуалізувати оптимальну методологію отримання знань. Рансьєр прагне дати відповідь на запитання: чи можна уникнути тягаря архаїчної постаті всеобізнаного вчителя та досягти цілковитої рівності в отриманні знань? Актуальні також, на моє переконання міркування філософа щодо забезпечення народної просвіти, яка не була б приниженням інтелекту Іншого, а запевнила би у рівності інтелектуальних спроможностей всіх індивідів та водночас підходила під реалізацію парадоксу толерантності К. Поппера.[2]

Цей огляд має на меті виклад авторського погляду на осмислення пасток попередніх освітніх практик (Старої методи) та окреслення перспектив застосування методу універсального навчання в реальному соціумі.



ІЛЮЗІЯ НЕСПРОМОГИ ЯК ВІДСУТНОСТІ САМОСТІЙНОСТІ

На початку роботи Рансьєр застосовує типовий для нього метод аргументації – використання наративів з реального життя. У центрі праці перебуває сюжет, головним героєм якого став французький інтелектуальний діяч Жозеф Жакото, що у 1818 році прибув до Лувену (Нідерланди) з метою викладання. Дізнавшись, що його учні не знають фламандської, Жакото дав їм завдання опанувати основи цієї мови із використанням художнього твору Ф. Фенелона «Пригоди Телемака» та перекладу цієї книги французькою. Після завершення курсу викладача вразила якість творів, котрі учні написали за згаданою збіркою. Вони не лише опанували мову, а й отримали свободу креативної діяльності.

На думку Рансьєра, Стара метода «отуплює» студентів шляхом створення штучної дистанції між предметом вивчення та суб'єктом. Це відбувається внаслідок того, що конструюється ілюзія особистої потреби в «пояснювачеві», яка створює взаємну залежність між вчителем та учнем. Просте стає складним, оскільки інформація подається учням уже як готові факти, котрі залишається лише механічно запам'ятати. На противагу подібній сумнівній стратегії, емансипативний метод головним завданням учня робить набуття індивідуального досвіду шляхом самостійного опанування матеріалу за допомогою активізації власних розуму та волі. Проте у ситуації, коли учитель та учень одночасно докладають зусилля, останній не має змоги рухатися шляхом критичного мислення, самостійно аналізуючи інформацію з різних джерел. Подібні уявлення, що учні не можуть обійтися без сторонньої медіації під час здобуття знань, лежать в основі педагогічного міфу про неспромогу досягти успіхів усім, хто стає на шлях самостійного навчання. Саме тому Рансьєр критикує сократичну діалектику, яка полягає в нескінченних запитуваннях учня вчителем про розуміння конкретних понять задля віднайдення істини. З точки зору філософа, така стратегія продукує штучне піднесення всеобізнаного авторитету, який створює хибне уявлення про нерівність розумів. При використанні подібного методу, учень завжди сприйматиметься як ієрархічно нижчий за статусом і не здатний на креативну та самостійну інтелектуальну діяльність.
«Сократичний метод запитування, що має намір привести учня до його власного знання – це, насправді, метод тренера кінського манежу» (Рансьєр, 2014, р. 77).
ЕМАНСИПАТИВНЕ НАВЧАННЯ – ШЛЯХ ДО РОЗКРІПАЧЕННЯ

На противагу репресивності Старої методи, Рансьєр пропонує спосіб універсального навчання, в основі якого лежить постулат рівності. Відповідно до нього усі люди є розумово рівними, а тому будь-яка ієрархія, котра штучно запевнятиме індивідів у відмінності розумів та видів діяльності за продуктивністю, рангом чи престижністю, веде до прірви незнання. Кваліфікація емансипатора не має відігравати вирішальної ролі у процесі навчання, бо часом навіть шкодить реалізації основ методу. Єдиними базовими функціями вчителя-незнайка мають бути запитування та здатність слідувати за увагою, котру учень докладає на кожному етапі, опановуючи нову інформацію.
«Вчитель – це той, хто підтримує шукача на його шляху,
яким він іде тільки сам і не сходить з нього» (Рансьєр, 2014, р. 50).
Варто також звернути увагу на стратегії опонування Рансьєра тео- та соціократичному поглядам на проблему хибності розумової ієрархії. Вже сама можливість припущення потенційної реалізації емансипативного методу на практиці переконливо доводить хибність сцієнтистських тверджень про природну нерівність центрів мозкової діяльності. Показовим є наратив про двох братів з однієї сім'ї, які мають ідентичний соціальний статус та навчаються в одній школі. Різниця між успіхами, котрі вони роблять в навчанні, полягає не у відмінності їхніх здібностей, яку теократи помилково сприймають як причину, а у відмінності уваги, яку учні приділяють отриманню нових знань. Подібне твердження можна переконливо довести відсутністю різної уваги у перші роки життя, коли кожен із нас максимально зосереджений на отриманні інформації, необхідної для виживання у світі. Звідси ми можемо виснувати відповідне визначення когнітивних функцій індивіда: людина є волею, котрій служить розум. Як і в інших своїх роботах, Рансьєр наголошує на незчепленні, тобто здатності до виявлення індивідуальних рис, як умові особистісної емансипації, котра не може бути досягнута колективним розумом. Головним принципом істинності є потреба особистості йти своїм шляхом, без опертя на штучно створені універсалії. Саме тому філософ проводить диференціацію понять істина, котра апелює до абстрактно узагальнених спекулятивних понять, та істинність, що застосовується при оцінці конкретного твердження.



ПОРЯТУНОК ЧИ НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ СОЦІУМУ?

Використання універсального навчання в інтерсуб'єктивному аспекті означає деконструкцію нерівності, яка полягає у порівнянні здатності різних індивідів отримувати та відтворювати інформацію. Зокрема, відмова деяких представників «інтелектуально нижчих класів» брати участь в імпровізації означає не їхню неспромогу, а породжені невпевненістю зневагу та лінощі, які маскуються під скромність. Подібне твердження викликає аналогію з «Генеалогією моралі» Ф. Ніцше, де під позитивними для традиційної моралі рисами, бачимо приховану тенденцію людини ресентименту до мазохізму. Наприклад, така чеснота як сумління, насправді, походить від неспроможності індивіда відповідати за свої вчинки в реальному житті.

Рансьєр також розмірковує про виникнення війни, порівнюючи її із базовими методами риторики, адже обидва феномени мають на меті не так досягнення порозуміння, як змагальний елемент, що призводить до ненависті в соціумах. Зі свого боку, діяльність державних функціонерів при отриманні знань шляхом Старої методи, може бути охарактеризована двома основними методами:
  • суверенітетом царя-філософа, котрому населення делегує право на одноосібне прийняття суттєвих рішень;

  • суверенітетом народу, який незалежно від приписуваних йому альтруїстичних сентиментів, завжди виконує, насамперед, політичну функцію.
Це положення ілюструється розвінченням міфологеми «справедливої війни», адже навіть якщо індивід захищає власну країну від загарбників, він все одно діє як розумна тварина, що забезпечує комфорт у місці власного перебування. Ми бачимо формулювання парадоксу «вищих нижчих», який показує штучність будь-яких суспільних розшарувань. Формування суспільної нерівності можливе лише за добровільної згоди рабів підкорятися господарям заради загального блага та спрощення державотворчих механізмів.
«Тут Гоббс зробив уважніше спостереження, ніж Руссо: суспільне зло походить не від першої людини, котра вирішила сказати: «Це моє»; воно походить від того, хто першим промовив: «Ти мені не рівня»
(Рансьєр, 2914, p. 98)
ЗНАННЯ ЧИ ПРОГРЕС?

Спільною помилкою більшості прогресистів, що прагнуть удосконалити життя людей шляхом соціальної емансипації, є сприйняття цих людей як нездатних продукувати креативні ідеї, аж допоки з ними не попрацюють ті, хто на їхню думку «справді» усвідомлює весь сенс суспільних реформ. Відповідно, спроба принца Федерика, головнокомандувача прусської армії, зробити емансипативний метод державною освітньою програмою, надавши Жакото статусу офіційного викладача більшості дисциплін у Військово-педагогічній школі, зазнала провалу. Це сталося через неможливість інституалізованого навчання індивідів без застосування елементів пропаганди панівного режиму. Саме тому Жакото попереджав учнів про умовність застосування його методу в межах навчальних курсів, акцентуючи на тому, що він більш придатний для виховання в сім'ї, ніж для застосування назагал.

Ще одна фундаментальна помилка прогресистів, на думку Рансьєра, полягає у наданні суттєвішої ролі ідеї історичного поступу, аніж рівності. З розвитком модерних навчальних методик ми спостерігаємо парадоксальну ситуацію: їхня інноваційність та варіативність радше віддаляє нас від інтелектуальної емансипації, ніж сприяє її реалізації. Сама ідея прогресу логічно призводить до оцінки педагогічних стратегій на основі давності їхнього винайдення.

Стара метода завжди спекулювала на розрізненні розумових здібностей індивідів внаслідок їхнього наближення до абстрактного ідеалу знань. Її можна порівняти з ордером на отримання інформації: у дозованих кількостях, у визначених вікових проміжках та з окресленим обсягом вчительських зусиль. Прогресисти самі добирали програми для опанування знань, вкладавши у них базову інформацію та очікувані ідеологічні погляди не гірше за найзапекліших консерваторів. Подібні стратегії соціального муштрування можуть серійно штампувати «правильних» громадян для «правильних» соціумів, але ніколи не спонукатимуть їх до критичного мислення.
«Овече стадо може скеровувати людина. Але для стада НАРОД потрібне стадо під назвою НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО, УНІВЕРСИТЕТ, КОМІСІЯ, ЧАСОПИС, словом, отуплення, старе правило суспільної фікції»
(Рансьєр, 2014, р. 137).
Саме тому метод емансипативного навчання обережно використовувався навіть найбільш прогресивними людьми свого часу. Так, представники Товариства методів навчання [3], що мало б займатися просвітництвом бідняків, так зациклилися на різноманітті стратегій опанування знань, що якість шляхів їхнього інтелектуального пошуку суттєво поступалася інноваційності. Під час прочитання цього фрагменту в мене виникла аналогія з аудіозаписами, які використовували в антиутопії О. Гакслі «Який чудесний світ новий!» для впокорення мас за допомогою суцільної уніфікації їхніх поглядів під виглядом загального блага.



ЕМАНСИПУВАТИСЯ, НЕ ЗУПИНЯТИСЯ!

Робота «Учитель-незнайко» є яскравою ілюстрацією того, як просто набути необхідних навичок за умови наявності достатньої уваги та наполегливості. Рансьєр окреслює емансипативний метод навчання, котрий має на меті розвінчати педагогічний міф про неможливість набути високого рівня знань, опановуючи інформацію без посередників. Революційність праці полягає в тому, що наведена стратегія засвоєння матеріалу передбачає фокусування на увазі учня та його власних інтелектуальних зусиллях, на противагу звичному позбавленню його будь-якої суб'єктності. Власне, перефразовуючи формулювання одного з ключових понять сучасної філософії, маємо смерть «того, хто пояснює», котра збігається з народженням емансипатора.

Робота Рансьєра має велике значення й у площині соціальної філософії, адже описана ним педагогічна методологія передбачає рівність прав кожного в набутті інтелектуальних навичок, незалежно від класового становища. Праця критично описує помилки як прихильників Старої школи, так і багатьох інтелектуалів, чиї концепції набуття інтелектуальної свободи зазнали поразки внаслідок деякої долі снобізму їхніх авторів. Можемо згадати зневагу, з якою Ніцше описує філістера та людину ресентименту, але вони не винуваті, що механічно перейняли буржуазні цінності, та, як і будь-хто з нас, мають потенціал змінитися на краще. Попри все, деякі запитання до викладеного матеріалу залишаються без відповіді. Зокрема, коли ми стверджуємо, що неуважність школяра є основним фактором його неуспішності, залишається незрозумілим: яким чином здійснювати навчання? Адже в кожного індивіда є власні уподобання стосовно вибору майбутньої професії. Ймовірно, це та інші питання стануть підґрунтям для подальшого концептуального аналізу й осмислення ще багатьох поколінь учених.



Книжка: Рансьєр, Ж. (2014). Учитель-незнайко: п'ять уроків із розкріпачення розуму. Ніка-Центр.